Розділ «34»

Ярема Сильвестрович блаженствував. Не життя, а казка, не випробування — а насолода... Бо є беззаперечна впевненість: як не крути, з якого боку не підходь, куди шпильки не втикай — він переможе...

А все Зоряна! Вона заряджає не тільки його тіло, вона заряджає мозок! Доля вгадала з іменем, підкинувши ідею її батькам назвати дівча Зоряною... Від слова «зоря». А зоря — це зваба, краса, потужна енергетика, самовпевненість, незалежність, схильність до крайнощів. Так принаймні пише Інтернет. І не бреше... Лавник і сам, без Інтернету, міг би дати своїй коханій такі характеристики. Не жінка, а скарб... Як він міг стільки років нудитися зі своєю колишньою — не розуміючи?.. Бевзь... Бо ну нічого, нічого, крім молодості, не було у них спільного. А закінчилась молодість... у неї... то й поготів...

Зорянині крайнощі доводили Ярему Сильвестровича до безумства. Вона так віддається, наче мстить чоловікові за те, що ризикнув взятися за неї. Вона кидає йому виклик і пробуджує у ньому воїна-смертника!.. Ярема знає: якщо воїн перемагає — добре усім. Програє — пропадає. Бо без упевненості у собі до такої жінки не приступить жоден чоловік. Зневага в її очах — гірше смерті... Тому Лавник не боявся конкурентів, бо їх просто не було. Виродилися або ще не народилися. Або нехай ризикне хтось, якщо такий сміливий, посягнути на Зоряну. Та одного її погляду пристрасно-вогненного не витримає. Не кажучи вже про те, що матиме справу з ним, безсмертним...

У миті близькості диво-жінка нагадує Яремі борця за справедливість. Бо щоб восторжествувала справедливість, треба комусь помститись. Когось перемогти. Щоб хтось програв. Тоді для переможця буде справедливість, а для того, хто потерпів поразку — суцільна несправедливість... Зоряна, без сумніву, послана йому з неба... Вона підходить йому у всьому!..

Саме її полум'яні очі біля каміна, що метали іскрами, як феєрверк, не пояснюючи чи від радості, чи печалі, коли вона ні сіло ні впало запитала: «А правда, що коли тобі хтось хоч раз підкорився, ти можеш ним повелівати?..», на Лавникові витріщені очі пояснила: «Ну, не ти конкретно, Яремо, я маю на увазі людину взагалі...». Але суддя здивувався якраз тому, що Зоряна дала вичерпну відповідь на його кількаденні величезні «ЯК?» Як легко, без шуму дізнатися, хто наступний? Лавник обняв її, наче цілий світ, смачно поцілував і сказав:

— Дякую. Мені треба в кабінет...

— Можна з тобою? — запитала зіщуленими, прискіпливими очима.

— Ні, — відповів Ярема. І пояснив: — Не тому ні, що ні. А тому ні, що тобі того не треба...

— Я зрозуміла, — мовила Зоряна. А Ярему почали мучити сумніви: чи дійсно вона зрозуміла, чи тільки так сказала?.. Сумніви мучили суддю лише дорогою до кабінету — за його порогом зразу ж відпали, бо суддя тримав у руках договір з підписами «борців за справедливість».

Першим був дикун вундеркінд Борис Мудрагель — він і цікавив суддю. Адже, як сказала Зоряна, він уже раз підкорився, а значить — він Лавників раб. І зв'язок є, кращий за будь-який супутниковий. Зв'язок прямий, через кров, яка суть — душа. За яку Ярема Сильвестрович бореться, щоб бути...

Лавник зосередився на кров'яній печатці з Борисового пальця. Тримав над нею долоню. По діагоналі, щоб не заступала очам. Довго сидів, зосередившись, втратив море сил. Зате години через дві відчув тепло. Не здавався. Далі час зник. Ярема Сильвестрович почав хитатися. Попервах хаотично, потім еліпсом, згодом колом. Коло було мутне, туманне. З нього і виповзла Борисова голова, коли туман розсіявся.

— Слухаю, господарю, — сказала голова.

— Хто наступний має підписатися? — прямо запитав Лавник.

— Не знаю, — відповів юнак, зняв і протер окуляри. — І він не знає. Не може згадати.

— Організуй йому зустріч з гіпнотизером Наумом Чортополохом, — наказав Ярема Сильвестрович.

— Як? — запитав вундеркінд. Його питання були чіткими, юнак схоплював усе на ходу. Працювати з геніями — одне задоволення. Не те що з недовченими зарозумілими слідчими, які думають, що те, що вони мають, — їхня заслуга, наївні...

— Купи газету «Записки львівського віщуна», — сказав.

— Гаразд.

— І зафіксуєш усе.