Розділ «45»

Лев сів на килимок, обклався «матеріалами» з конверта Лавника. Довго вивчав. Фото жінки заворожували. Красуня до нестями. Горда, як левиця. Гнучка, як пантера. Розумна і підступна, як змія. Вся в соку, смачна, напевно, як полуничка... Недарма суддя клюнув на таку приманку... Але — очі її були злі, не те що в Марі, і Лев ніколи б не попався на її зваби. Очі його б відштовхнули — він у них бачив гієну... «Хіба гієна винна, що смертю й розпадом живитись мусить?» — виправдовувала диво-жінку Леся Українка... Безрукий не сперечався: він лишень констатував — ті очі його б не взяли... Хоча яка різниця, які очі в приманок: і він, і Лавник потрапили на гачок. На кожну рибину своя приманка, виявляється... Мудро...

Так на килимку і заснув. Проспав до обіду. Обстежив кухню. З їстівного були лишень давні макарони, що господиня варила старому котярі, якого Лев не переносив хронічно, і якого Ганна Петрівна перед смертю завбачливо подарувала колежанці зі сусідньої вулиці. Познайомилися на вигулі улюбленців, у парку, за повним горням пліток.

Одягнувся, витряс з енциклопедії трохи відкладених грошей, погнав у магазин. Досить того, що на душі поселилися полчища чортяк і вискубували з неї по іскринці життя, то ще й шлунок смоктав голодною п'явкою, вимагав поживи. З одного боку — добре, бо як хочеться їсти, значить, тіло рветься до життя. І треба йому допомогти. Бо голод задурманює й так зіжмаканий мозок. У жмут сіро-білої газети «Зомбі», укладеної за порадами дописувачів. З іншого боку ситість — розслаблює... Лев зловив себе на думці, що голова його забита не тим. Хочеш їсти — поїж. І все. Навіщо ці безглузді філософствування?..

Виявляється, треба було. Бо в магазині до Лева вчепилися дві молоденькі циганки, щоб... Не погадати, ні. Продати новітні, розроблені найкращими британськими вченими разом із провідними сибірськими знахарями, харчові добавки, які живлять не тільки тіло, але й душу... Вчепилися до нього, як реп'ях. Безрукий, може, й купив би щось, щоб відстали, та грошей у нього було замало на такі чудо-добавки до життя. Бокаста підстаркувата циганка, що спостерігала за всім цим з кутка супермаркету, де мала для себе зручне м'яке крісло, зметикувала, що молоді гають час, жестами показувала їм на лисуватого пана, пальці якого блищали дорогими прищами каблучок. Дівчата не помічали підказок. Вірили, що безпорадний безрукий чолов'яга, що невлад кліпав очима на їх почергове галайкання — здасться. І не обов'язково, щоб щось купляв. Нехай віддає те, що має, і йде з Богом... Досвідчена циганка встала, що для неї коштувало гори зусиль, підійшла до своїх, белькотнула щось, і ті за мить змійками звивались навколо лисуватого. А від Лева спритно відсахнулась, наче від привида... Вага спритності не позбавила.

— Геть! — верещала на цілий магазин, де половина продавщиць і купа відвідувачів Безрукого знали. — Голод підкаже, де душа. І кіт. Не їсти! — скомандувала на прощання і виштовхала Лева, наче якогось злодюжку, з супермаркету.

Лев брів, куди несли ноги. Очуняв на лавці в парку. Обійняв голову, переварював слова безцеремонної циганки. Апетит зник, шлунок заспокоївся — а чортів на душі побільшало. Вони вели себе нахабно, розвели у душі бардак, засмітили її по саме горло.

Поряд пришвартувалася худенька жіночка і ридала, наче їй хто вмер.

— Що сталося? — не витримав Лев.

— Мурко пропав... Учора... — і завелася знову.

Безрукий упізнав господинину подругу.

— Кіт? — перепитав.

— Та що ви знаєте?!. — накинулась тигрицею на Лева худенька. — Та він як людина! Все знав, все розумів!.. Тільки говорити не вмів, бідненький.

— Знайдеться, — запевнив Безрукий.

— Думаєте?

— Знаю. Я колись працював дресирувальником котів, — збрехав Лев. — Коти можуть зникати навіть на місяць. Нагуляються і приходять. Не люблять, коли за ними підглядають, розумієте?..

— Але ж ще не весна?.. — не здавалася худенька — ніяк не хотіла відпускати від себе горя.

— А вам завжди припікало весною? — запитав глузливо Лев.

Жіночка сховала очі в сумочці.

— То є надія? — стрепенулася.