Розділ «52»

Темінь була такою насиченою, що різала очі. Лев ніколи не міг подумати, що чорнота світить! Отакого!.. Він на мить розгубився, ніяк не міг зорієнтуватися, де двері — Безрукому здавалося, що він у кубі, завис у невагомості, як астронавти на космічній станції. Ніяких стін, жодного орієнтиру. Подумав про змію, вирізьблену у стіні — і вона з'явилася. Мерехтливими цятками переливалася на камені, як зорі в безхмарне літо. Не вистачало хіба квакання жаб. Лев мав схожі переживання недавно у Жовківському замку. Правда, тоді було марево, а тепер яв. Хоча хто може знати, що справжнє, а що ні?.. Ілюзія так укорінилася у життя людей, що відрізнити її від справжності дано вибраним. Так чи інакше, яке життя не буяло б зараз у Левові, однозначно треба було йти вперед, рухатися, боротися, бо інакше не буде ніякого життя. Діяти! — завжди повчав юний вундеркінд і мав рацію. Лев провів вказівним пальцем по вигинах холодної зміюки, і частина стіни зі скрипом почала відділятися, відкриваючи круті сходи вниз у тьмяному світлі смолоскипів, язики яких намагалися лизнути Лева. Його ступня торкнулася чергової таємниці. Ноги обережно намацували сходинки, сходжені більше часом, ніж людьми. «Дякую, Господи!» — уголос вирвалось у Лева, проте певності, що всечуючий Бог його почув, не було.

Йшов вічність. Ще трохи — й добереться до Америки, вирине з якогось підвалу на другій половині півкулі. Запах щокроку ставав насиченішим, живим, а не затхлим і застояним. Наче піднімався до світу, а не заглиблювався у його нетрі. Нарешті сходинки закінчились. Лев опинився перед трьома високими стінами у півтора метра завширшки. На кожній звивалися змії.

А тепер? — подумав Лев, і змії заграли кольорами, переливаючись одна в одну, як фігурки в ігрових автоматах. Припрошували випробувати долю... Безрукий ніколи не був азартним гравцем. І зараз не було спокуси кидатися на зміюк, клацати ними навмання. Він уявив себе у Жовківському замку, на якусь мить перенісся у тодішній стан задурманеності, і ноги самі підійшли до стіни ліворуч. Нехай так. Все одно, в які б двері не вводило життя, в кінцевому результаті прийдеш туди, де доля на табличці «фініш» написала твоє ім'я... І не переплутати смертному лабіринтів долі, хоч умри... Якщо ти не завис між світами, і якщо ти не... Безрукий...

Змія сама підставила спину під долоню Лева, жадібно всмоктала його дотик — і відчинила стіну у світ, де страх обнімався зі звабою, мука з насолодою, краса топилася у потворності... Де не було ніякої грані, одна плинність... Безрукий одразу збагнув, що у такий світ випадково не потрапляють...

— Тебе тут чекають, — почув владний жіночий голос, що переливався так само, як усе довкола, й емоції викликав такі ж суперечливі.

Голос був знайомий, він літав поміж смолоскипами, ховався за стрункими колонами, химерними скульптурами, під холодними лавами. Нарешті всівся на круглому кам'яному столі. Безрукий чомусь був переконаний, що це жертовник. І саме на цьому столі йому нині доведеться тріпотіти в муках, щоб доля терміново знайшла якийсь вихід, бо глухий кут, у який Безрукий уперся, не можна було ні об'їхати, ні перестрибнути. Ні розтрощити. Об нього можна тільки розбити собі довбешку і поховати у вічності все, надбане донині. Тоді навіщо всі старання?..

— Марноти немає. Все у ціні, — той же голос вийшов з головної стіни. Належав він диво-жінці, створеній хіба що для того, щоб їй поклонятися. Стільки всього нараз було закладено у ній творцем, що без її дозволу ніякий чоловік з нею нічого не зміг би зробити. Ні любити, ні ненавидіти... Бо добратися зась до того, що постійно тече, переливається, змінюється... Видно, щоб Лев прийшов до тями, диво-жінка натиснула у собі кнопку «стоп».

— Зоряна? — запитав Лев спантеличено.

— Вона, — відповіла усміхаючись. Не несла жодної загрози. Лише довіру та красу. Тепер Лев добре розумів суддю, який захоплювався цією жінкою навіть у своїй безмежній ненависті. — Ти знаєш, чого я привела тебе сюди, Леве? — запитала граючись, наче знала Безрукого вічність.

— Я гадав, я сам сюди забрів, — відповів Лев.

— «Гадав» — ключове слово у твоїй репліці, — пояснила Зоряна. — Я привела тебе сюди, щоб здійснити обмін... Не буду тягти час, бо для тебе він незабаром матиме вагу. Одне слово, я маю те, вірніше, того, хто для тебе найдорожчий у світі...

— Марі?!. — вирвалося у Лева.

— Точно, — Зоряна не зводила своїх диво-очей з Лева. — Але для цього мені потрібно позбавити твою душу вічності...

— Тобто?..

— Ти відмовляєшся від своєї місії «прощення». І все. Просто...

Ураган зчинився всередині у Безрукому. Він збурив у ньому кожну клітинку — почалася така бійня, що нехай усі армагеддони світу сховаються...

— Вона тебе кохає, — підкидала тягарців на шальку ваг Зоряна. — Вибирай: вічність у поневіряннях або смертність — у любові. Тим більше що тебе твій бос простить. Ти ж віриш у прощення, так?.. Тоді щиро покаєшся — і все...

— А...

— Секунду, — не дала договорити Левові Зоряна. — Хочеш побачити Марі — ось!..