Розділ «32»

За правдиву погоду у Львові синоптикам треба доплачувати. На Львів сто процентів кидали тих, кого хотіли вигнати з роботи. Ніякі вчені уми, тим більше, модерні прилади, щодо Львова гарантувати не могли. Некероване місто!.. Цим усе сказано... Нема чого стогнати, — закидали синоптикам інші професії, — ви думаєте, в нас інакше?.. Тіштеся, що життя не минає в суєті... Хочете успіху — йдіть не туди, куди всі...

Львів ніколи не йшов за всіма. Відлюдько з народження — відлюдьком і залишився. І яким?!. Найкращим у всьому... І в звершеннях, і в падіннях... Але не люблять його хіба що мертві та черстві душі...

Лева викликали в поліклініку, зателефонувавши до сусідки.

— Левчику, бардак страшний зараз у країні, — жалілася сусідка, сьорбаючи чай, бо після останнього врятування Безрукого мала на це беззаперечне право. Ним і користалася. — Уявляєш, мені подзвонили з поліклініки і сказали, щоб я тобі передала телефонограму, щоб ти негайно прийшов зняти гіпс. Бо терміни... Уявляєш? Ніякого обліку, ніякої тобі відповідальності... Ти вже вишиваєш без гіпсу ого-го, а вони, бовдури, хочуть зняти його ще раз... Уявляєш?..

— Уявляю, — сказав Лев. — Але треба йти, бо я ще не на пенсії, і треба лікарняний... Бо витурять мене вмить з аспірантури, і я буду приходити на чай до вас...

— Най Господь боронить! — сплеснула в долоні сусідка і сказала: — Йди. Я сама прослідкую, щоб ти пішов, бо ти непевний.

Безрукий так і не зрозумів, чи сусідка переживає, щоб його не витурили з аспірантури, чи щоб він часом не приходив до неї на чай... Взагалі-то це не мало значення, бо муляло Лева інше...

Минуло стільки часу, а він не міг згадати ні слова з таємного листа привида...

Сусідка допила чай.

— На добраніч, — побажав Лев так увічливо, що заснути сусідка мусила кров з носа. — Мені завтра в поліклініку гіпс знімати. Так що вибачте... Я вас дуже люблю і ціную, але... — не міг підібрати слова, — ідіть. Тільки не цабаніть, що я невдячна свиня, бо насправді я — вдячний...

Пані Стефа встала і пішла. І не нарікала. Вдячна була Левові за чесність, бо сама бачила, що йому зле. І так довго терпів її, думала, не витримає і прожене швидше.

— Все нормально, — сказала, — а ти відпочинь. Гарних маєш друзів, до речі... Марі мені починає подобатися, а той пацан в окулярах — часом не твій син, що ти його так укоськав, як рідного?..

Лев витріщився на сусідку.

— Ми схожі? — запитав.

— Ні. Але всяке буває. Міг вдатися в мамину родину... — сусідка вчасно зникла за дверима. Що вміла, то вміла... Бог дав талант, вона його використовувала на повну. Буде на небі працювати «швейцаркою», напевно...

Проте завдяки пані Стефі Лев згадав, що телефонував вундеркінд... Просив передзвонити, бо приїхали якраз батьки. Не хотів скандалу — мобільним йому користуватися зась. Опромінюється...

Набрав хатній. Підняла мама. «Геллоув», — проспівала. Певно, повернулася з англомовної країни.

— Му name is Leo. I want to talk with Boris, — випалив Лев, аж злякався власного вибрику. Просто її «геллоув» його дістало.

На диво, трубка відповіла: