Після раптового інфаркту львівський суддя Лавник Ярема Сильвестрович очухався досить швидко. Перебуваючи на серйозній посаді, він звик нікого не слухати, не послухав він ні лікарів, ні дружини, зібрав свої пожитки, викликав таксі і втік з лікарні на свою казкову дачу на хутір Кернички біля Львова. Тут було, як у Карпатах: кругом пагорби, ліс, тільки замість річки — затишний повноводий ставок, живлений невтомними джерелами.
На дачі Яремі Сильвестровичу думалося краще, ніж у робочому кабінеті. Мав безперервний зв'язок на будь-який смак і надійний транспорт. А більше людині, яка має ким керувати і має голову на плечах, нічого не потрібно.
Суддя дозволив дружині з лікарем раз на тиждень його навідувати. Дітям з онуками — ні. Щоб не виникало зайвих запитань. Казав, що хоче відпочити після хвороби й набратися сил, бо попереду — купа роботи в ім'я справедливості. З ним турботлива дружина і вірний лікар погоджувалися й намагалися чимшвидше втекти, аби ненароком не нарватися на праведний гнів судді. Дуже вже після хвороби він став нервовим і вразливим. Вибухав, наче феєрверк у новорічну ніч.
Після хвороби Ярему Сильвестровича дивували дві речі: він не хотів іти на роботу і його сильно дратувала дружина. До решти всього він був готовий давно, ще зі студентських часів — чекав тільки свого часу...
Час настав. Ярема Сильвестрович зміни у житті зустрів легко. Днів зо три він свідомо нічого не робив, не планував, не згадував, — тільки прислухався до себе. Зрештою, дійшов до доволі втішних висновків: по-перше, пам'яті він не втратив; по-друге, самопочуття мав чудове, незважаючи на інфаркт; по-третє, голова була ясною, мислив навіть краще; по-четверте, зникли сумніви і жалість — з'явилася жорстока рішучість. Якщо говорити на хлопський розум — у нього просто змінився характер, решта все було так, як до інфаркту.
Проблеми, що мучили Ярему до 21 грудня, зникли самі собою. Суддя не без задоволення відзначив, що йому байдуже, де зараз його рідна душа і що з нею; його зовсім не пече, яка доля спіткала необачну студентку-практикантку — нехай не пхає носа до чужого проса.
«Мені завжди бракувало суворості», — зробив висновок Лавник, викликав машину і поїхав на кладовище попрощатися з учителем, бо на похорон лікарі поїхати йому не дозволили. Це по-перше. По-друге, вчитель сам попереджав, що він не повинен бути на похороні. Чому? Так і пішло з ним у могилу, але мучило Ярему сильно.
По дорозі Ярема Сильвестрович збагнув, що насправді ні до якого прощання з учителем його не тягне, просто він відчуває, що треба туди поїхати, бо там на нього чекає якась інформація. Переконання все більше й більше посилювалося, зрештою, щоб не спокушати долю, суддя наказав своєму охоронцю, що для загалу був водієм, щоб ішов з ним.
На цвинтарі все було, як у кіно. Вітер вив і крутив снігом, понурі могили гнітили, всміхнені фотографії мерців на пам'ятниках нагадували про вічність, попереджали не робити на землі дурниць, бо життя швидкоплинне, тіло тлінне, а душа вічна. Будь-яку людину таке насторожує. Тільки не Ярему! Він уже свою душу відправив у вічність, і що? Має другу — і колишня десь. Йому треба виконати своє призначення, вірніше, виконати умови договору, який він пропечатав власною крівцею, і тоді жити!.. У своє задоволення, довго, бо тіло у нього сильне і міцне! Інфаркт — елементарна вчителева фікція, простий спосіб помінятись душами! Ось і все! Тепер він підкорятиме світ по повній програмі, його нічого не стримуватиме! Нічого!
Лавник мимохіть згадав пристаркувату дружину і диво-звабу з нового відпочинкового комплексу, що раптово виріс у приміській діброві на руїнах якогось химерного середньовічного замку, й подумав, що настав час зробити заміну, бо ніщо, ніхто і ніколи його більше не стримає. Він — сила!!!
Дорогу закурило. Суддя набрав повні черевики снігу і лаяв мерців, чому не розчистили йому шлях. Від того реготав, як навіжений. Мав гарний настрій. Особливо тішила думка про диво-жінку, Зоряну. Вона манила, як гріх, а перед Яремою маячило суворе вчителеве «ні». Він щось бурмотів, як дітвак, і на тому все закінчувалося. Навіть, бевзь, щоб не втратити глузд, був до неї суворішим, ніж до інших. Охоронця поведінка завжди врівноваженого шефа дивувала страшенно, але знаючи, що той має дурну звичку здогадуватись, що твориться в його голові, намагався думати про футбол. Тішився, що «Карпати» нарешті перемогли, і хоча на зимову перерву пішли третіми знизу, зате футбол показали пристойний, має бути все добре... А Лукас такого м'яча вколотив, що вся Європа охкала... І «Металіст» додає... Гарна команда. Маркевич молодець. Тренер що треба, львівський...
Лавник обернувся до охоронця, прикриваючи голову від вітру рукою:
— Хочеш на футбол? — запитав.
— Угу, — відповів спантеличений охоронець.
— Ліпше би йшов вперед і дорогу протоптав, ніж про всяку дурню думати! — крикнув.
— Я не знаю дороги, — промимрив чоловік.
— Прямо. Тут дорога всім одна — в могилу, — і суддя знову зареготав. Дико, аж мурахи за спинами злякались. Змертвілий охоронець згадав фільми про вампірів. Глянув на годинник.
— Ще трохи і почне смеркати, — почув за собою. Йшов, як під прицілом автомата. Обіцяв собі, що покине цю службу, хоч би що. Він не врахував, що шеф подумав собі, що нікуди він від нього не дінеться. Пізно. Назвав себе грибом — лізь у борщ.
Могила була свіжа, сніг її наче оминав. Навколо ні душі. Одні пам'ятники суєті. Життя тут наче завмирало, але й нагадувало, що звідси вороття немає, тому втікай у світ і цінуй кожну мить, поки дихаєш.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Привид безрукого ката» автора Процайло Андрій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „17“ на сторінці 1. Приємного читання.