Розділ «41»

— День-два, — обіцяв лікар, — і випишу. Не швидше. Хочу переконатися, що все гаразд. Бо такого швидкого одужання в моїй практиці ще не було. Чим ви можете це пояснити? — ескулап звернувся до жінки, що мило всміхалася цілому світові.

— Душею, — відповів за Марі Лев.

Лікар дивацтвом Лева був ситий по горло ще від першого знайомства, коли Безрукий звалився на дах машини. Але все-таки попросив:

— Поясніть?..

— Світла душа не може дати згинути тілу. Вона його зцілює. Любов'ю...

У палаті запала мовчанка і трохи затягнулася. Бо лікар проводив дослідження: вперше за свою практику він спробував розгледіти душу пацієнта. Лев з Марі йому не заважали.

— Шикарний рецепт, — мовив урешті. — Візьму на озброєння. Обов'язково... — а в дверях додав: — Не здивуюся, Леве, якщо ви пришелець... із космосу... А цю панянку зі світлою душею Бог змусив народитися на землі лишень задля того, щоб вас тут не загризли... Вгадайте, хто? — хитро запитав. І сам собі відповів: — Люди!..

Лев з Марі переглянулися. Їм було не до жартів, бо на годиннику останнім часом повзучий марафон стрілка змінила на реактивний спринт.

З коридора донісся галас. Купка хворих схилилася над лікарем, що кілька секунд тому жваво розкидався дотепами. Він лежав на підлозі, як колода. Безрукий підбіг, розштовхав усіх, не церемонячись, і прислухався до лікаревого дихання. Воно було спокійним, рівним, як у дитяти. «Неймовірно», — подумав Лев. У цю мить лікар розплющив очі, почухав потилицю, винувато розвів руками.

— Я дещо дізнався, — пояснив спантеличеним хворим. — Завдяки йому, — тикнув пальцем Левові у груди, що у того по тілу від доторку пройшов дрож.

Безрукий переповів побачене Марі. Вона якось байдуже зреагувала на дивність ескулапа. Жінку мучило інше.

— Леве, ти мені пробач за відвертість, — почала обережно. — Я не хочу тебе образити. Ані крапельки... Але мені здається, що ти останнім часом навіть не намагаєшся згадати текст катового листа... — Безрукий нервово забігав по палаті, до хрускоту стискаючи кулак. Здавалося, навіть відсутня кисть теж додає хрускоту. — Чому я тебе прошу? — запитала себе. — Та тому, що всім серцем вірю, що прощення врятує світ. Бо пробачити — означає змінити минуле, що завдало болю... Немає значення, кому і скільки. Має значення звільнене від болю місце, яке можна заповнити любов'ю...

— Я згадаю, — Левів голос тремтів. Він стояв лицем до стіни. З очей котилися сльози. Безрукий їх ловив язиком, щоб часом не скрапнули на долівку. Сльози були солодкими, як мед. — Задля тебе, Марі, я зроблю все...

— Я знаю, — мовила хвиляста красуня. Сліз вона не приховувала. Бо була сильною.

Вечір припхав на Львів хмари, ніч їх по повній програмі розмитнила. Гроза почалася зненацька. Горошини дощу лупили по старих міських дахах, наче змагалися, хто з них першим просочиться всередину. Зима називається... Світ божеволіє — все переплуталось у його голові.

— Ти б пішов додому. Глянув, як там хата... — мовила Марі. Просто так. Бо насправді сьогодні якраз найбільше хотіла, щоб Лев був поруч...

— Хаті нічого не станеться, — відрубав Лев, читаючи «Український футбол». «Карпати» перемогли у контрольному матчі — Безрукий мав гарний настрій.

Марі закохано дивилася на чоловіка, якого зовсім не знала. Він увесь час був різним. І увесь час привабливим: і в перемогах, і в поразках, у мудрості й глупоті... «Життя молодець!.. — подумала. — Воно видає такі викрутаси, щоб ніхто не надумав відчути себе Богом... Нема чого... А як життя здійснило її мрію?.. Як геніальний майстер детективу!.. Хотіла жити разом з Левом — маєш... Уже скільки часу поруч. Правда, в лікарняній палаті...

Сон не брав. Обох. Світло вимкнули. Палатою літали тіні, що невідь-звідки просочувались через незашторене вікно.