Розділ «37»

У лікарнях завжди пахне бідою. Людські болі вже чекають біля вхідних дверей, шпортаються за поріг, снують коридорами, нападають зі стін, ходять догори ногами по стелі, гріються на світильниках. Куди не стрель оком — хтось хмуриться, журиться, плаче, а то й заливається горем, бо для нього настає кінець світу. Не для померлого, вкритого простирадлом, щоб не бачити грішної землі, — а саме для живого... Бо лишень живий може збагнути таїну зникнення, покійнику все по барабану: недобудований будинок, недовчені діти, недобитий (морально) начальник, недоброзичливий перехожий, недобачений фільм, недолугий сусід, недокурений недокурок... І ще багато «недо», які манять своєю недовершеністю тільки наївних живих...

Лев із перемотаною головою і порізаною щокою стояв над Марі і заливався слізьми. Його безцінна хвиляста жінка вся була обтикана голками і обмотана прозорими трубочками, через які лилося в її тіло кволе життя... Вона виглядала блідіше стертих горем лікарняних стін, її губи були порепані, наче земля у засуху. Безрукий склав руки на грудях і молив Бога залишити життя жінці, що дарує радість. Він просив Господа забрати у нього все — тіло, душу, стерти з книги життя пам'ять про нього, знищити його в пух і прах, мучити вічно муками пекельними, все, чого Богові душа забажає, але дозволити Марі жити. Він зрікається всього себе заради неї, він дарує всього себе їй...

— Шановний, — добре знайомий лікар торсав Безрукого за плече, — отямтеся! Бо так можна і Богові душу віддати...

— Ні! — визвірився на безневинного ескулапа Лев. — Богові не віддам! Я хочу їй віддати! Чуєте? Попросіть Його, нехай передасть мою душу Марі! Чуєте?..

— Я спробую, — прошепотів згідливо лікар. — Але не обіцяю результат. Самі розумієте, випадків переселення душ, навіть подарованих, не буває... Ще не зафіксовано, — додав. Лікар уміло заплутував Лева, аби витягти його з глибокого стану афекту.

— Та що ви знаєте? — наїжився Безрукий. — Що не зафіксовано? Хочете фіксувати — фіксуйте мене! Бо в мене... у мене чужа душа, розумієте?!.

— Звичайно, — мовив лікар, — але... Щоб не було гірше, не хочу вас обнадіювати... Мені шкода...

Лікарева смертельна репліка привела Лева до тями.

— Я зрозумів, — з Левових грудей вирвався могильний голос. — Можна побути з нею?..

Скрипнули двері, лікар тихенько вийшов. Чому двері скриплять? Чому їх не змащують? Може, вони перед смертю завдають хворим мук? Своїм безглуздим скрипом не дають нормально попрощатися з життям?.. Безрукий ладен був цей скрип задушити. Однією рукою і моментально. Щоб знав...

Вирок зачитано. Лев, як колишній кат, холоднокровно його виконає. Вперше і востаннє. Недарма займався єдиноборствами. Знає один цікавий прийом, як самому собі скрутити шию. Безболісно і ефективно. Назавжди. Достатньо однієї повноцінної руки і обрубка. Для фіксації. Стопроцентної.

Але спершу Лев признається Марі. Для нього це дуже важливо. Безрукий став навколішки біля хвилястої диво-жінки, обережно взяв її за руку. Сльози котилися з очей горохом. Були такі велетенські, як він...

— Я... тебе... кохаю... Марі... чко... — прошепотів.

Господь прислухався до себе — знизу відчув справжні емоції любові. Любов — свята! Її пропустити, най Бог боронить!.. Виглянув у вікно, зловив Львів, націлився на місто, що останнім часом не давало спокою, і наблизив Львів до неба. Побачив Лева, зворушився:

— Хай буде по його вірі, — порекомендував.

У палаті запищало, заблимало, громовиці забігали на приладах, здійнявся неймовірний рейвах, і Марі розплющила очі...

— Слава Тобі, Господи! — переможно заричав Лев.

У Львові був землетрус. Його не зафіксував жоден сейсмограф...

Бо Лев збагнув, що можна повелівати емоціями...