Розділ «49»

Село мало час подумати — життя тут не спішило, поволі крутило свого годинника. Звичайного, механічного. Крутило вручну, качало мускули — не вірило електроніці, відганяло її за гору Гарай, що захищала Мокротин від метушні. Лев зупинився, погляд застиг на пагорбові, звідки сумними хрестами вниз дивилася вічність. Там, на кладовищі, серед сотень доль, спочиває і частина його долі, переплетеної з маминою і татовою... «Хай вам там буде добре, — сказав уголос Лев. — І простіть мені, рідні, що думав про вас зле... Просто хотів, щоб мене теж відлупцював батько до фіолетових синців за подерті черевики на футболі... І щоб мама мокрим рушником заїхала по шиї за підліткове бурчання... Не знав, що ви невинні... Простіть...»

Автобус трясся на зупинці. Не дадуть старому змерзлу спокійно піти на пенсію і відпочити на якомусь звалищі металобрухту. Водій ходив навколо нього, розмовляв, як з живим, і ніжно копав кирпатим носком черевика полисілі колеса, наче гладив по голові. Лев минув зупинку і почвалав утрамбованою сніговою дорогою до Жовкви. Надумав іти пішака, поручкатись з вітрами, що ганяли хвилястими горбистими закутками, і відвідати Жовківський замок. Дивна сила почала тягти його туди, щойно в руках опинилася фотографія, яку передала йому бабуся Маринка. Схоже, душа його теперішня добре наблукалася тутешніми лабіринтами, готуючись до миті істини, що є небом. І мить ця істинна втікає від душі, наче давно загибла зірка у нічному небі, що водить за ніс наївних мрійників мертвим світлом...

Вечір впав на місто, наче плахта соломи з горища. Замок уже був зачинений для відвідувачів. Сторож сказав:

— Ні. Не може бути й мови. Порядок є порядок.

Лев вийняв гаманець.

— На секунду, — попросив, похрускуючи новенькою купюрою.

— Ну, хіба на хвилину, — згодився сторож. — Але я з вами не піду. Там останнім часом привид блукає. І вітер виє, як пес на небіжчика...

— Я не боюсь, — сказав Лев.

— Чому? — долоню сторожа приємно лоскотала купюра. Він уже націлився на нічний магазин.

— Бо то мій привид, — пояснив Безрукий. — Ну, я, розумієте? Я вам навіть скажу, коли він з'явився. 21 грудня 2012 року. Правильно?..

— Пр... Т-так... — сторож почав жалкувати, що купився на гроші.

Затрусилися шибки, завив вітер, щез сторож, і Лев увійшов до середини. Присвітив собі мобільним, став, прислухався. Нічого не міг уловити містичного — вітер був звичайним дворнягою.

Принюхався. Втягував носом повітря, аж луна йшла замком. І пішов. Запах привів його до стіни, на якій спалахнула рука привида. Лише кисть. Він дотулився до того місця — і стіна подалася. Замерехтів перед очима звивистий значок, що нагадував параграф (§). Та ні, швидше, змію!.. І все — темінь, приємне замакітрення, непам'ять.

Світло побачив уже надворі. Перед ним похитувався сторож і... розмахував руками Ярема Лавник. Перше, що сприйняв мозок Лева, було:

— Безрукий, ти мені збрид, як гірка редька. — Суддя втер піт, що укрив його чоло крапельками, як ото на склянці під час реклами пива.

— Як ви мене знайшли? — запитав Лев.

— Ти наче не ідіот, Безрукий, — сплюнув суддя. На снігу з'явився неприємний прищ. — Хоча на ідіота схожий. Повного. Може, через це я тебе попервах і недооцінив. Тому мав проблеми. Так що пояснюю востаннє, — і щоб ми до цього більше не поверталися — я за тобою слідкую постійно. З часу, коли ти навіть ще не звалився на таксі. Ясно?.. Постійно слідкую за тобою! Второпав?..

— А що зараз не так, що ти звалився на мене, як грім з ясного неба?

— По-перше, ти зник з-під мого контролю. Через неї!.. Бач, не догледіла. Живіт закрутило. А жерти треба менше, тоді не буде чим... — суддя не договорив. Лев побачив жилаву бабусю з автобуса, що радила йому зайти у сільраду. Лавник теж на неї витріщився. — Скинь оте з себе, не виводь мене, прошу! — гаркнув. Бабуся рвучко потягла за хустку. Разом з нею стягнула з себе порепане зморшками обличчя і перетворилася на треновану симпатичну жіночку. — Я думав — тебе викрали, — признався суддя. — І занепокоївся про себе. Бо — як не крути, а ти, хоч і ворог мій душевний, але з огляду на появу третьої сили — тимчасово мій спільник...