Розділ «48»

Витріпавши книжки, Лев сам здивувався, що в них стільки грошей. Товстезні енциклопедії, довідники, атласи були його своєрідним банком. Мав зайву копійчину — туди й вкладав. Правда, єдиним дивідендом від таких капіталовкладень мало бути те, що гроші, ймовірно, наберуться в обіймах книжок мудрості й підкажуть потім, як їх краще витратити... У душі відчував горіння. Вогонь не обпікав — легко потріскував, лоскотав, манив родинним теплом. Нині він уперше торкнеться стежок, якими ходили батьки. Викликав таксі. Згодом відкликав. Поїде автобусом — щоб відчути дух односельчан... Принаймні на це він сподівався...

Автобус заїхав у Жовкву. Лев багато читав про це мальовниче містечко, але ніколи не думав, що воно таке легке і затишне. Старе як світ, засноване, здається, у чотирнадцятому столітті, якщо не раніше, мало досвід, переоцінити який неможливо. Міста теж уміють жити, мають свої долі і свій час, відведений Богом, щоб виконати призначення. Судячи з усього, Жовква — довгожителька. Свого часу місто було резиденцією короля Речі Посполитої Яна III Собеського. І недарма український гетьман Іван Мазепа зустрічався з російським царем Петром Першим саме тут. Видно, прийнявши сміливе і важке рішення, яке у будь-якому разі змінювало долю його народу, гетьман хотів почувати себе, як удома. Як у рідній хаті, захищеній духом предків, їх магічними оберегами... Треба обов'язково побродити старим містом — воно неймовірне. Принаймні вчора звечора, коли переглядав Інтернет, Лева полонили викладені там фото. За Союзу Жовква була Нестеровом. З 1951-го до 1992 року. Названа на честь російського льотчика, який героїчно загинув під час Першої світової у жовківському небі, вперше застосувавши таран. Подобалося перейменовувати історичні назви радянській владі. Як і всім владам без винятку, до речі. Бо чимшвидше людей відірвати від минулого, тим легше нав'язати їм майбутнє... Чуже...

Мокротин був за горою. Автобус ледве повз по засніженій дорозі. Фиркав, як кінь після цілоденного орання, ладен був укусити безсовісного господаря за знущальне похльоскування батогом. На вершині автобус перевів подих, полегшено зітхнула коробка передач, і машина почала спускатися, що було ще небезпечніше, ніж повзти вгору.

Тільки вийшли на зупинці, як жилава бабуся, що цілу дорогу їла Лева величезними очима, запитала:

— До кого?

— До Козаків, — відповів невпевнено Лев.

— Що, вперше? — запитала нахабно, без найменшого натяку на вихованість.

— А що, видно? — вирвалося у Безрукого майже так само.

— Чути, — відповіла кмітлива бабуся. — Бо у нас півсела Козаків.

— Я дослідник. Маю тільки ось це, — Безрукий вийняв книжечку.

— Свідоцтво про народження? — кивнула бабуся. — Іди в сільраду. Близько. Туди, — стрельнула вказівним пальцем, — Прапор висить. Бачиш?..

— Дякую, — відповів Лев. Тепер уже ввічливо.

— Я питаю, чи прапор бачиш? — сопіла бабуся, підважуючи собі на плечі рюкзака. Лев хотів допомогти, але вона гаркнула, щоб не чіпав.

— Бачу.

— То йди. Щасливо. Досліджуй...

У сільській раді було людно — сварилися за землю. Їх втихомирював чоловік зі спрацьованими порепаними долонями. Його не слухали.

— Доброго дня, — привітався Лев, і настала гробова тиша. Балакучих селян наче заклинило. Незнайомець уніс в захаращений кабінет голови мир. — Мені треба голову.

— Багатьом зараз треба голови! Щоб не думали тим місцем, на якім сидять!.. — випалив вусатий дядило і заіржав, як кінь. Люд його підтримав несміливим пирсканням.

— Я, — зробив уперед чоловік з порепаними долонями.