Розділ ХХ. Запорозький степ

– Зимно стає – зима близько, – сказав Попіль, кутаючись від холодного вітру.

Колись було літо-літо,

А тепер зима.

Колись були файні хлопці,

А тепер нема. —

тихенько заспівав Бакалець.

– Зараз би зайти до того куреня, чарку перехилити, зігрітися, – замріяно сказав Юрій Кульчицький, дивлячись у бік «фігури». Він собі згадував теплий Стамбул, море, пісочок на пристані Золотого Рогу, яскраве південне сонце. Він поглянув на Костика й Білинського – ті вже розкинули свої карти просто в очереті, почали різатися. Дашинич усе вдивлявся вздовж берега за курінним.

– Щось довго нема нашого отамана.

– Пішов у прийми до гетьмана Поповича, – докинув котрийсь дотепник.

– За невістку.

– Вже, певно, посадили його кужіль прясти…

Січовики були гострими на язик, дотепними. Їм аби посміятися та поспівати, а ще покепкувати з когось. Однак отамана і справді щось довго не було.

– Скільки ж нам іще тут сидіти? Треба було йому коня брати, а він пішки подався, – цокочучи від холоду зубами, сказав Попіль. Костик із Білинським також трусилися, однак гри не припиняли.

– Ану ж бо, Миколаю, заспівай.

– Про що?

– А хоч і про нашого курінного. Пішов і не вертається.

Бакалець щось собі згадав, тоді знову впівголоса заспівав:

Як би не ходила пішки по горішки,

То би не принесла додому потішки.

Запорожці вишкірили зуби.