Розділ ХХ. Запорозький степ

– Іде, – нараз мовив хтось.

Іван наблизився швидко. На відміну від інших, що змерзли, Залога впрів від швидкого бігу: і жупан, і сорочка були розхристані, Іван витер піт з лоба.

– Біда, пани-брати. Порізали бусурмани козаків. Турки.

Це була погана новина. Запорожці посхоплювалися, Залога провадив далі:

– Сидять, падлюки, у форпості, чоловік сорок. Козаки порізані у корчах лежать, бочку зі смолою з «фігури» скинули, аби ніхто нам знака не міг подати, – сапаючи і трохи недоладно пояснював Залога, та козаки його зрозуміли.

– Та як же ж так, як вони далися? – схопився за шаблю Попіль.

– Турки перевдяглися у козаків, так і пролізли за вал. Коли наші спам’яталися – пізно вже було. Слухайте мене: зараз підкрадемося і вирубаємо скурвих синів до ноги. Вартових троє або четверо, стоять на чотирьох кутах валу, інші, певно, в курені гріються. Думаю, зараз має орда сюди присунути. Біжи, хто молодший, до Сірка, а решта – за мною.

Запорожці стали скрадатися берегом просто до форпосту. Вартові турки в козацьких строях зорили далеко в різні боки, не сподіваючись, що гості уже тут. Юрій із Бакальцем дочекалися, поки вартовий відвернеться, і кинулися на вал.

Яничар скулився, обернувшись спиною до північного вітру, то й побачив нападників тільки в останню мить: вони завалили його, швидко порішили. Попіль побіг до іншого, який стояв за куренем. Козак вискочив з-за рогу, рубонув. Ручка і Сметанка взяли на себе третього вартового, Залога – четвертого. Один турок вийшов з куреня, Сметанка зразу ж шпурнув йому ножа у горло. Далі козаки підкралися до куреня, добули пістолі і кинджали. За наказом вони гуртом кинулися всередину, б’ючи яничарів немилосердно, швидко й жорстоко, щоб добре помститися за порізаних християн.

Турки саме відпочивали й нападу не сподівалися. Вони всі швидко полягли, і тільки одного січовики захопили живим, аби розпитати, де орда.

– Говори, язичку, будеш їсти кашу! – наказав турецькою Залога, тож турок, смертельно блідий від страху, почав говорити.

Тим часом Кульчицький виліз на «фігуру», став розглядатися. Із півдня і справді наближалися вершники.

– Їдуть, бісові діти, – попередив Юрко всіх – козаки підбігли до валу. – Більше двох тисяч.

– Сміливо йдуть, не криються. Знають, іродові діти, що переправа вже їхня. Готуйте мушкети, пани-брати, не дамо поганцям перескочити на той бік Самари, – наказав Залога.

– Їх у двадцять разів більше, – нагадав Ручка.

– Як перейдуть річку, то цілому Війську Запорозькому біда буде – зайдуть у тил Сіркові.

Схоже, іншої ради не було, як лиш тримати переправу до кінця.

– Виманимо їх ближче і, як належить, привітаємо з мушкетів та пістолів, – запропонував Попіль. – Налякаються і втечуть у степ.

Турки наближалися. Їхали швидко, поспішаючи. Чимось нагадували хижаків, зграю вовків, що бігла цілеспрямовано на свою здобич. Усі були прекрасні їздці, так ніби зрослися зі своїми швидкими кіньми. Примружені очі уважно розглядали степ орлиним поглядом, який, здається, бачив за кілька миль навколо. У руці – тугий лук і сагайдак зі стрілами за спиною.

На відстані польоту кулі бусурмани зупинилися. Козаки принишкли на валу, не показуючись незваним госям. Кожен запорожець стискав рушницю й два пістолі, перевірені й наладовані.