Розділ ХХ. Запорозький степ

– Чого ж вони стали? – не зрозумів Попіль.

– Чекають на знак, – прошепотів Залога, а тоді кивнув Юркові. Кульчицький заздалегідь натяг на себе кожух із вбитого турка, на голову хутряну хапку. Він випростався на повний зріст, махнув туркам рукою.

– Аллах акбар!

Турки перезирнулися, тоді рушили далі.

– Я стріляю першим, – попередив Залога. – Далі – по одному.

Козаки чекали, а турки підходили все ближче і ближче. Микита прицілився добре у якогось бея. Нарешті стрельнув. Куля пробила чужинцеві череп, той змахнув руками і впав з коня. Тут же пішла козацька стрільба: запорожці били так густо, що турки один за одним падали на землю вбиті й поранені, – для них це було як грім серед ясного неба. Вороги закрутилися, враз почулися дикі крики, заіржали коні, турки у паніці кинулися хто куди, аби тільки подалі від козацького вогню. Козаки їм іще всипали навздогін, кулі, як злі бджоли, жалили бусурманів. Турки відступили, відкотилися на безпечне місце, залишаючи в полі побитих і поранених.

– Було б нас хоч із три сотні – гнали б, як баранів, до самого Криму, – сказав Залога, перезаряджаючи свою зброю.

Запорожці уважно спостерігали за діями ворогів. У Юрія жевріла в серці надія, що турки підуть геть, що не посміють лізти на рожен, коли їх уже тут заскочили. Хвилини спливали, перетворюючись на години. Турки, що спочатку принишкли, вирішуючи, що робити далі, почали розосереджуватися, намагаючись вгадати силу свого ворога і виявити його слабкі місця. Кілька разів з різних боків яничари намагалися імітувати атаку, однак козаки зустрічали їх щільною мушкетною стрільбою.

– Їм наказали перейти тут Самару, аби зайти Сіркові у спину. Вони не відступляться, – сказав Залога. Він розклав просто на валу свою заряджену зброю, готовий знову до відсічі.

– Звідки знаєш? – запитав Попіль.

– Язик сказав.

– Може, спробуємо відступити? – запропонував хтось із козаків.

– Доженуть. Тут відбиватися легше, ніж у голому степу, – пояснив Залога. – Сподіваюся, Сірко прийде на допомогу.

Турки, віддалившись від форпосту і переконавшись, що за ними нема погоні, знову почали гуртуватися.

– Зрозуміли, сучі діти, що нас небагато. Не відступляться. Гаряче зараз буде, пани-брати, – сказав Залога.

Кульчицький спробував його розрадити, хоча й самому туга огортала серце.

– Не вперше нам, отамане, заглядати в очі смерті: раз мати породила – раз і помирати.

– Оце козацька мова! – гукнув Попіль. – Якщо й судилося мені нині згинути, то на той світ заберу з собою стільки бусурманів, скільки здужає накосити моя козацька шабля!

– Правда, пани-брати, гарною смертю помре сьогодні багато з нас, а може, й усі головами накладемо. Бо нема більшої радості для християнина, для козака, як життя своє віддати за товариство, за віру православну, – мовив Дашинич, а інші підтримали.

– Не думайте про смерть, панове-брати. Зараз ми їм втремо носа.