Розділ ХІХ

Дорошенко пояснив:

– Не своїм ротом говорить Самойлович. Що каже Москва – то він і повторяє. Цар не хоче, аби Україна була єдина, аби об’єдналася сила козацька. Бог карає Україну тим Самойловичем. Він кинув москалям під ноги усі козацькі вольності, а Москва вже топче їх як хоче і плює на козацькі голови. Скоро козакам чуби стригти будуть, пороблять із них людей ратних, а полковники й гетьман боярами царськими стануть. Або кріпаками – на панщину підуть. Всі ж неугодні – на Сибір…

Ці слова гетьман сказав із великою гіркотою. Його підтримав Гоголь:

– Запорожжю також Самойлович як кістка в горлі. Він нікого не хоче знати, крім своєї старшини. Накрали собі пів-України, та все їм мало. Отак і крутить старшина й цар нашим гетьманом. Він мовчить, а люди стогнуть.

– Ех, якби то Сірко став гетьманом замість нього тоді… – мрійливо посміхнувся Дорошенко.

Саме тоді, коли московіти – вперше в історії – заслали до Сибіру козацького гетьмана Многогрішного, мала відбутися нова рада на Лівобережній Україні. Рядове козацтво бачило своїм гетьманом славного кошового Сірка, а от старшина й московські бояри боялися його як грому. Вони не бажали миритися із духом козацької вольниці на Україні, хотіли й далі обдирати козацький край. Так Сірко й опинився у Тобольську.

Дорошенко знову взявся за пляшку із вишняком. Справу було зроблено, тож тепер можна й випити. Раптом у світлицю зайшов молодий гетьманський джура.

– Там посол від гетьмана Самойловича проситься, – сповістив гетьмана.

– Той піп. Тільки він на ксьондза більше схожий, а то й на кардинала, – сказав Дорошенко. – Зараз буде гріхами лякати, клятий попище. Та нехай заходить, заодно й попросите, аби Самойлович пороху запорожцям дав та провіанту.

Піп зайшов. Був він у рясі, мав підстрижену бороду, місцями вкриту сивиною. Очі його швидко бігали, перестрибуючи по головах запорожців і в’їдливо зупинившись на Дорошенкові.

– Гляжу, згаварілісь уже запорожци с тобою, пане гетьмане. Хітьор Сірко. Што, пайдьоте вмєстє с туркамі гарада жечь?

Цього ляпаса піп дав замість привітання. Запорожці скипіли. Холоднокровним залишився тільки Кульчицький – він глипнув на Дорошенка. Знаючи крутий норов козацького гетьмана, Юрій боявся, аби гетьман не побив цього посланця, дарма, що піп. Однак Дорошенко лишався спокійним.

– Не лякайся, панотче, краще сядь з нами. Запорозькі побратими прийшли з тим, що і ти, – хочуть мене від султана турецького відвернути, аби я зі всіма полками правобічними під руку царську став.

– Нє нада царю твоіх полков. Зємля сія далжна под каральом польскім бить. Пока што. А с запорожцамі лутше дєла нє імєть, покуда оні розбойнікі і бунтарі.

Запорожці аж охнули.

– Як це бунтарі? Ми ж Україну своїми грудьми захищаємо! – скипів Іскра.

– А нєт нікакой України. Єсть Малоросія, і царь-батюшка єйо сам защітіт.

Тут запорожці зрозуміли, що у цього чоловіка воєнної помочі даремно просити. Дарма й говорити. Тільки запальний Палій не стримався:

– Чув я, що продали ви із Самойловичем козацькі вольності. Чув, що і церкву українську продати хочете царю. Але і в думці не мав, що вже мову рідну встигли продати, ич як по-московськи тріскочеш, єретичний сину. Чуєте, панове, все розпродали, що нам батьки залишили, – нема вже України.

Гоголь завбачливо поклав руку на плече товариша, аби той заспокоївся і не наробив шелесту. Усе-таки вони у посольстві і мають бути стриманими, а ще й у чужому домі. А верткий погляд попа все стрибав від одного козака на іншого, наче намагався залізти у козацьку душу і перевернути її, вивернути зсередини.