Розділ ХVІІІ

Сірко посміхнувся, характерницький блиск ковзнув по тій посмішці.

– Ти, пане Юрку, добре давав собі раду в турецькій столиці, та не забувай, що Січ – це не просто збіговисько гультяїв-свавільників, як зволили нас величати в Москві чи Варшаві.

Кульчицький відразу зрозумів, про що говорить кошовий. Коли на Україні гетьмани міняли один одного, боролися за булаву, то на Запоріжжі лідер усі ці роки лишався один – Іван Сірко. До нього, як до наконечника страшної військової сили, тягнулися всі уряди, і люди отамана були скрізь. Юрій не сумнівався, що зараз на його місце у Стамбулі стане хтось другий, і на Січ знову полетять вісті із мусульманської столиці.

– Побудеш коло мене – роботи вистачить. Із турками нехай собі воює коронний гетьман Ян, а ми вдаримо на Крим. Не можна хана пустити на поміч султанові, бо вони як зійдуться – ніяка сила не стримає.

– А як же Дорошенко?

Сірко нахмурив чоло:

– Із козаками битися не хочу. З бусурманами, чи ляхами, чи московітами – інша річ. Пошлю когось до Чигирина, аби гетьман Петро зрікся турків і не йшов їм на поміч. Хоч і ти до Чигирина з’їзди – твоє красномовство може у пригоді стати. Самойловичу вістку дати треба. Якщо не помагає проти турків, то хоч нехай пороху дасть, припасу різного. А то сидить там за Дніпром, надувся як сич.

Знову характерницький блиск пробіг очима кошового. Схоже, не так уже й далеко заховав Сірко свій гнів, не такий він був козак, аби легко прощати зраду.