Розділ «Пролог»

Дідо трохи розсунув снопи соломи на своїй стрісі, намацав лук, стрілу. Легко прицілився і вистрелив. Вітер підхопив стрілу й поніс просто до купола церкви.

Зазвичай із сотні таких далеких пострілів влучає один. Стріла просвистіла в повітрі і просто влучила татаринові у горло. Той захарчав, змахнув руками, як птах, і полетів униз.

Бусурмани охнули й відскочили. Мурза вихопив шаблю, своїми примруженими очима став оглядатися, звідки стріляли, однак нічого не міг побачити.

– Сам шайтан випустив ту стрілу! – гукнув один із ординців, його підтримали інші.

– Шайтан помагає урусам!

– Невірні собаки знову обдурили нас. Спалити їхню церкву!

– Стійте! – стримав ординців мурза. – Їхній Бог карає нас, то краще лишіть цю церкву у спокої. Їдьмо звідси.

Татарський чамбул залишив церкву і зупинився на майдані.

– Біда, повелителю, вода велика суне на нас! – раптом з одного кінця села до мурзи примчали татари.

– З іншого боку також усе затопило! – прибігли другі.

– Вода всюди, нема виходу! – гукали у розпачі треті, розмахуючи руками.

Мурза уважно оглянувся навколо. Дністер любив виливати у таку пору, після дощів. Він разом з потоком, який ішов південніше, та лісовими струмками перекрили татарам дорогу до відступу. Жовта вода широко розливалася долинами і взяла Кульчиці в щільне кільце. Татари не мали виходу.

– Ще воїни мого діда називали це село «Куль-чач-ке». Їх також отак покарала ця земля і ця вода. Моліть Аллаха, воїни мої, аби допоміг нам звідси вибратися живими!

Батько закінчив свою розповідь. Малий Юрко аж розцвів: батькові історії про козаків, Січ, Дике Поле й ординців надзвичайно були йому до вподоби. Зіскочивши з лави, він поцілував тата у руку, дякуючи за науку, а тоді заткнув за пояс дерев’яну шаблю і побіг гратися надвір…