Розділ «Пролог»

Отаман витяг шаблю. Поруч були шляхтичі Ручка та Сметанка. Вони чекали на появу ворога, аби кинути йому на голову важке каміння. Ще далі на валу розмістилися Цмайло, Жигайло, Густ, Дашинич: виймали стріли із сагайдаків і клали на тятиви луків. Далі, біля воріт, пильнували зі списами в руках Вачинич, Гут, Колодчак, Мількович, Штокайло й Хапко. Самі ворота були густо підперті довгим кіллям.

– Алла! Алла! – хижо закричали татари й кинулися до валів. Вони перелізли дружно рів, приставили драбини та полізли на вал. Інші підбігли до брами і заходилися бити у неї важким стовбуром. У татар зразу ж таки полетіли стріли та каміння – перші трупи степовиків упали на землю. Татари й собі почали стріляти з луків.

Тулюк, Шумило та Васькович підіймали важкі дерев’яні колоди й кидали з валу просто нападникам на голови – і ті летіли із драбин у рів. Костик та Губ’як, а за ними Вовчко з Поливкою взялися за рогачі і почали скидати драбини геть.

Татари лізли вперто, незважаючи на трупи та поранених. Кілька з них таки видерлися на вал і намагалися перелізти палісад. Їх зустріли захисники шаблями, сокирами та келепами: били немилосердно та скидали назад у рів. Отаман бачив, як з другого боку орудували Бойко, Клімович, Смуж, Чіп, а правіше – Кіт, Бучак та Гречинич. Ще далі бився Попіль. Молотив ворога великою булавою, наче казковий Котигорошко.

Багатьох у тій атаці втратили нападники вбитими, а ще більше було поранених. Оборонці також не дорахувалися кількох своїх. Отаман оглянувся – жінки й діти вже встигли втекти підземним ходом, забираючи із собою церковні ікони та коругви. Останнім ішов панотець.

– Богу дякувати, – мовив сам до себе шляхтич і перехрестився.

Татари відійшли, щоби перепочити. А ще помолитися, бо саме настав час намазу.

– Це наша можливість: треба рятуватися, – сказав отаман. – Нової атаки не витримаємо: бусурмани рознесуть браму.

– А як же церква?

– Відбудуємо. Та коли тут загинемо, то не буде кому. Господи, прости.

Так швидко порадилися шляхтичі й пішли до підземного ходу.

Коли татари рознесли колодою браму і вдерлися досередини – не було вже нікого. Вони дивилися навкруги, не можучи нічого зрозуміти.

– Ці гяури із шайтаном знаються! – гаркнув татарський мурза.

– Вони обдурили нас! – крикнув котрийсь із беїв.

– Де наш ясир? Не могли ж вони полетіти, як птахи, чи, як миші, поховатися в землю!

– Втекли підземним ходом. Вони вже далеко, – сказав один старий татарин.

– Цю церкву треба спалити, аби уруси не могли більше тут сховатися, коли ми прийдемо наступного разу, – мурза підвів голову, розглядаючи церковну баню. – Схоже, хрест там посрібнений, а то й позолочений. Мустафо, ану вилізь, скинь той хрест додолу.

Один із татар закинув аркан і поліз на купол. Видершись на самий верх, він почав розхитувати хрест, аби завалити його.

Тим часом за цим дійством спостерігав один із кульчицьких господарів – це був старий Шелестович, твій, синку, пра-пра-якийсь там дідо. Він ледве встиг заховатися від татар на горищі своєї хати, коли ті раптово налетіли. На щастя, вітер поніс пожежу в інший бік – і хата нашого діда не згоріла. Шляхтич принишк там і тільки тепер наважився виглянути.

– Господи, Боже мій! Та що ж то робиться?! Ніхто ще такого не бачив, щоби гирявий бусурман валив хрест на нашій церкві! Господи Боже, скарай їх своєю десницею!