Розділ XV. Запорозька Січ

– Будь проклятий!

Кульчицький не став більше сперечатися, мовчки розвернувся і пішов.

За цілу зиму, доки вони не бачилися, Селім дуже змінився: схуд, борода відросла, а очі запалися. Кульчицький поглянув на нього і зразу ж згадав собі українських невільників, котрих вони визволили. Турок саме сидів на призьбі під хатою і скляними очима дивився у степ, що ось-ось мав позбутися снігу і розбуркатися від зимової сплячки.

– Вставай. Ходи.

Юрій навіть не зіскочив з коня. Селім поглянув на нього, тоді підійшов.

– Сідай.

За вуздечку Кульчицький тримав іншого осідланого коня, тож турок став у стремено і спритно заскочив у сідло.

Не кажучи нічого, Юрій розвернув свого коня і поїхав геть із хутора, а Селім мовчки потрюхикав за ним.

– У степу гарна смерть, – нарешті мовив турок. – Не те що у вашій смердючій Січі.

– Я не збираюся тебе страчувати, – відповів козак, і знову запала мовчанка.

Виїхавши подалі у степ, Кульчицький зупинився:

– Їдь, ти вільний.

Їхні погляди перетнулися.

– Куди? Ви спалили мій дім! – крізь зуби гаркнув турок.

– Відбудуєш.

Селім мить помовчав.

– Нічого не забудеться, Юрію. Ця війна між козаками і правовірними буде тривати вічно.

Кульчицький відповів:

– Доки ви не перестанете торгувати людьми, немов худобою, доти вона і справді не закінчиться.

Селім ще раз поглянув на Юрія, немов хотів запам’ятати, а тоді, не прощаючись, вдарив коня і погнав степом. Кульчицький провів його поглядом, розвернувся і попрямував назад до своїх. Спочатку думав про те, чи не зустрінуться вони коли-небудь ще раз із тим турком і за яких обставин. Але згодом Юрій відкинув ці думки – треба було думати про інше, адже попереду його чекала небезпечна дорога.