Розділ ХІV. Очаків. Оттоманська імперія

– Але ж де я маю знайти того Стоцького?

І тут Юрій сказав те, до чого так давно готувався:

– Усе у твоїй волі, ефенді. Я лиш можу запропонувати тобі свої скромні послуги.

– Які?

– Ніж вести до мене десятки невільників, то вже краще мені походити поміж них і роздивитися: я його точно впізнаю. Звісно, якщо на те буде дозвіл твій та інших беїв. Зрозумій, ефенді, наш час дуже дорогий, адже твоєму сину хочеться чимшвидше повернутися додому.

Сулейман довго дивився на Кульчицького своїм важким поглядом, сопів. Тоді, нарешті, кивнув головою і вийшов геть.

Юрій знову сів на своє місце і, щоби заспокоїти легке тремтіння рук, узяв горнятко з кавою. Вона вже не була такою гарячою, тож він сьорбнув кілька разів. Тепло зразу ж розійшлося тілом, заспокоюючи і додаючи впевненості. «А ця кава не така вже й погана», – мовив сам до себе Кульчицький і зробив іще кілька ковтків.

Він знаходився тут уже другий день, а молодого панича Стоцького, що «потрапив у татарський полон», так і не могли знайти. Сулейман повірив у те, що його син Селім живий, тому готовий був зробити все, аби виміняти свого сина на польського панича і чимшвидше повернути додому. Принаймні, Кульчицький усе зробив, аби він у це повірив.

Наступного ранку вони із Сулейманом вирушили на пошуки самостійно. Спочатку оглянули всіх невільників, що жили у домі самого Сулеймана. Кульчицький намагався поговорити з людьми, дещо розпитував, а при тому добре намагався запам’ятати розміщення всіх господарських будівель. Не знайшовши Стоцького тут, вони рушили до сусідів, а ті, з поваги до Сулеймана, дозволили Кульчицькому оглянути усі льохи і сараї, де тримали рабів з України та інших держав. Декотрі говорили:

– Ми своїх рабів знаємо: між ними нема жодного на прізвище Стоцький.

– Він був козаком, тому міг назватися інакше. Ви ж знаєте, як тут люблять козаків, от хлопець і настрашився, – переконував Кульчицький і все ходив поміж невільниками, говорив з ними й ретельно все мотав на вус.

Дивлячись на страждання цих людей, Кульчицькому аж серце кров’ю обливалося. Де ще господар був трохи людяним, то й невільники в нього жили ще більш-менш. Та в більшості до людей тут ставилися гірше, ніж до собак. Юрій бачив увесь цей бруд, кайдани, запечену кров і помиї замість людської їжі. Стиснувши кулаки, Юрій мовчав, аби себе не видати.

Так вони обходили із Сулейманом та його слугами будинки всіх беїв, де були українські невільники і полонені.

– Мушу визнати, шановний ефенді, що я помилявся: пана Стоцького в Очакові таки немає, – мовив Кульчицький, стоячи біля дому Сулеймана. Було вже по обіді, на небо почали насуватися хмари.

– Лише час даремно згаяли, – сердився Сулейман.

– Гадаю, шановний, що недаремно. Ти ж сам розумієш, що таку справу треба робити ретельно: ми не маємо права припускатися помилок, бо ціна їхня занадто велика.

Сулейман далі сопів, розгладжував бороду, однак мовчав. Лише тепер Юрій зауважив коштовні персні на його руці. Сам Сулейман був уже чоловіком поважного віку, хоча більше половини волосся і бороди лишалися ще чорними.

– Що ж, аго, дозволь на тому відкланятися: мушу повертатися до Коша, щоби там продовжити пошуки далі. Може, щось передати твоєму синові?

– Куди ж їдеш – глянь на небо.

Там і справді сунули чорні снігові хмари.