Розділ ХІV. Очаків. Оттоманська імперія

– Мушу відпливати. На вулиці – листопад, мороз може вдарити будь-якої миті і скувати Дніпро льодом: тоді вже точно до весни додому не доберуся.

– А ти залишайся зі мною, – раптом запропонував Сулейман, і та пропозиція дуже Кульчицькому не сподобалася. – А що, допоможеш мені в пошуках: я знайду того Стоцького, побачиш.

Кульчицький замислився:

– Твоя порада, шановний ефенді, і справді дуже цінна. Однак я маю чіткий наказ від свого господаря повернутися додому терміново, щоби очолити нові пошуки. Та й за Селімом твоїм треба припильнувати, бо запорожці – народ такий: мусульман не люблять.

– Шакали! – гаркнув крізь зуби Сулейман, однак Юрій цю образу проковтнув.

Вони ще раз попрощалися, і Кульчицький рушив на пристань, де його вже чекали козаки. Юрій спритно заскочив у «дуба» – і вони відчалили.

Козацькі «чайки» чекали трохи далі, заховавшись у густих прибережних очеретах, що густо росли у тому місці на березі лиману. Було їх десять – по три десятки козаків на кожній. Відпливши від Очакова в темряву, човен із Кульчицьким швидко загубився з турецьких очей і пішов просто в напрямку тих очеретів. І «чайки», і козаки на них уже були готові до виступу.

– Чого так довго? – запитав Сірко, розкурюючи свою люльку.

– Ледве відкараскався від того турка: хотів мене в Очакові лишити на цілу зиму, – відповів Кульчицький.

– Охорони на мурах багато?

– Кілька яничарів. Ніхто не сподівається нападу у таку негоду.

– Нам говориш про негоду? – буркнув Петро Воротило, що стояв поруч. – Доки ти там з турками теревені правив, ми тут ледь не задубіли за тих два дні.

– Нічого, зараз зігріємося, – посміхнувся Сірко. – На весла!

Він сказав це доволі тихо, однак його почули на всіх «чайках» і дружно опустили весла у воду.

– Раз, два…

Козацькі бойові човни швидко і тихо вийшли зі схованки, повернувши свої носи у бік очаківських стін.

Тут головне було зберігати тишу. Ніч і вітер зі снігом, що саме розгулялися над лиманом, стали козакам добрими союзниками. Тихо пройшовши свій шлях, козаки дружно висипали зі своїх «чайок» на очаківській пристані і непомітно побігли до брами. Найспритніші уже були там і лізли по драбинах на мур, аби знешкодити сторожу. Між ними – Кульчицький, Сірко, а також Залога, Воротило і ще кілька козаків.

– Отам, – показав Юрій Сіркові місце, де стояли вартові. Козаки саме перелізли на той бік муру, опинившись у місті. Вартові саме принишкли, намагаючись заховатися від пекучого вітру. Сірко напав блискавично, не залишаючи вартовим жодного шансу…

– Добре, – мовив, витираючи шаблю. – Тепер відчиняйте браму. Тільки тихо.

Із самого початку задум у Сірка був простий: заслати до Очакова шпигуна, скориставшись його вістями, напасти блискавично, а тоді, доки не зібралася велика турецька сила із замку, так само стрімко відступити. Запорожці були готові до цього і робили все злагоджено і швидко: недарма ж так довго тренувалися. Юрій біг попереду, показуючи дорогу.