Розділ ХІІ

– Ану, товаришу, підведись трохи – зараз тобі стане легше…

Теплий кожух і гаряча юшка допомогли, турок почав оклигувати, жар відходив. Його звали Селімом, був родом із Очакова. Батько його – поважний ага, а нянечкою була полонянка з Польщі, тож Селім трохи знав цю мову. Насилу їм вдавалося порозумітися.

Тим часом Юрія, схоже, і не збиралися випускати: Брюховецький добре на нього заповзявся. Уже десь тиждень минув з того часу, як Кульчицький опинився у льосі. Правда, Воротило більше не бив, однак і сидіння тут починало набридати. Ручка зі Сметанкою також більше не показувалися, тож Юрій зробив висновок, що вони подалися на пошуки отамана Сірка.

– Мій батько – досить заможна людина. У нас є багато своїх невільників, а ще ми маємо добрі знайомства з іншими людьми, у котрих також багато рабів. Батько погодиться мене поміняти на когось із них.

Селім говорив спокійно, напівсидячи на своїй лежанці. Мова його була трохи чудернацькою: польсько-турецько-українською, однак Юрій уже добре навчився його розуміти. Відповів:

– Багато наших братів сидять так само, як і ти, у льохах та пивницях. Вони також хочуть повернутися додому. На все воля Божа.

– На все воля Божа, – раптом почулося у протилежному кутку, немов луна відбилася від цих стін.

Однак це була не луна – хтось третій був у цьому льосі. Ступивши два кроки, з темряви показався якийсь чоловік. Запорожець. Як же він так тихо зайшов? А можливо, це характерник? Ще батько розказував історії про те, що ці люди вміють проходити крізь стіни.

– Хто ти? – запитав Кульчицький.

– А ти як гадаєш? – відповів козак.

Він був у вишиванці, підперезаний широким поясом. Озброєний. Черкнувши кресалом, він запалив ґніт і розкурив люльку.

– Сірко, – впевнено мовив Юрій – і не помилився.

Отаман затягнувся димом з люльки, видихнув.

– Бачу, зовсім ти не шпигун, пане Кульчицький, даремно кошовий тебе тута марудить. Вставай – гайда звідси.

Юрій підвівся, а тоді глянув на Селіма.

– А він?

– Як будеш розумним, то допоможеш своєму товаришу…

Відповідь була зрозумілою, тож Кульчицький поплескав турка по плечу.

– Я не забуду за тебе.

Коли вони із Сірком виходили із козацької темниці, Петро Воротило тільки провів їх мовчки поглядом.