Розділ ХІІ

– Ти б хоч води йому дав! – у відповідь гаркнув Сметанка.

– Зараз як тобі дам, то не донесеш! – голос чувся усе ближче.

– Давайте, йдіть, – попросив Кульчицький, і хлопці швидко зникли.

За якусь хвилю Воротило і справді приніс відро води, щоби Юрій міг помитися і втамувати спрагу.

– Тут іще хліб…

Помившись, Юрій сів на своїй лежанці, спершись на стіну, й почав поволі жувати хліб. Губи і ясна якраз почали пухнути, тож їсти було досить боляче. Та він мусив – потрібно набиратися сил.

Раптом почув якийсь стогін. Прислухався. Невже причулося? А може, це дух чийсь стогне неприкаяно? Он і ворушиться щось у протилежному, найтемнішому куті.

– Хто тут? – запитав Кульчицький.

У відповідь – мовчанка. Цікавість переборола обережність, тож Юрій поволі почав сунутися туди, намагаючись щось побачити.

На соломі лежав чоловік. У темряві важко було розгледіти його обличчя, але навіть так Юрій зрозумів, що того дуже сильно трусить.

– Хто ти, товаришу? – ще раз запитав.

– Аллах акбар, – почув тиху відповідь.

– Ти що, турок? Татарин? Як тебе звати? Я – Юрій. А ти?

Чоловік нічого не відповів. Кульчицький набрав у горня води, відламав кусень хліба і вже з тими гостинцями повернувся до чоловіка.

– Бери, поїж. Та не бійся, братику, я тут так само, як і ти. Хіба ж не бачив, як мене тут прав Воротило? Давай, треба поїсти, бо, бачу, геть тобі тут кепсько.

Очевидно, турка заспокоїла розважлива мова Кульчицького. Тремтячою рукою він узяв горня і спробував піднести його до рота. Юрій допоміг, так що чоловік жадібно почав пити.

– Не поспішай, братику, водичка ще є. Ого, та ти увесь гориш!

Чоло турка і справді було дуже гарячим. Кульчицький зняв свій сіряк і окутав ним чоловіка.

– Тобі треба зігрітися.

За якусь мить турка перестали бити дрижаки, він заспокоївся. Напевне, заснув. Ну і добре. Кульчицький повернувся на своє місце і зарився у солому: осінь хоч і була ще теплою, але ночі вже були холодні і спати в одній сорочці було годі.