Розділ ХІІ

Кульчицький прокинувся зі сходом сонця – таки змерз. Довелося ходити по льосі, щоби хоч якось зігрітися. Товариш по нещастю, схоже, спав, принаймні не рухався.

Десь за годинки дві двері відчинилися, зайшов Воротило.

– Що, скучив за мною? – запитав чубатий.

– Прийшов катувати?

– Поки що ні. Поїж наразі.

Запорожець подав йому хліб, однак Кульчицький не поспішав брати.

– Цей чоловік, що отам лежить, може до вечора дійти. Якщо ти християнин, якщо воїн, до принеси йому миску теплої юшки.

Воротило насупився:

– Ти про бусурмана? Так я ж йому носив, тільки воно, іродове зілля, відмовлялося, викидало. Тож нехай іде до дідьчої мами!

– Твоє діло принести! – наполягав на своєму Кульчицький.

Петро глянув на нього впритул, ткнувши хліб у руки.

– Дивися, щоби твій норов боком тобі не виліз!

Вийшов.

Кульчицький знову поглянув на турка – той і далі не рухався, обернувшись до стіни. Юрій почав ходити взад-вперед, намагаючись якось зігрітися та розважитись, однак холод таки дошкуляв, а у голову нічого путнього не приходило. До того ж боліло побите тіло.

Раптом двері відчинилися, всередину ввійшов Воротило.

– Тримай!

В руках у нього було дві миски з гарячою рідиною. Пахло юшкою. Петро віддав їх Юрію, а сам мовчки рушив назад до дверей. Раптом зупинився, оглянувся.

– Цей сучий син палив села і разом з іншими ординцями гнав наших людей у неволю. Як на мене, то його треба було давно забити, як собаку.

– Тож або забий, або принеси старий кожух, – відповів на це Кульчицький.

Воротило глянув на нього, засопів і лише тоді вийшов геть із льоху. Кульчицький узяв одну з мисок, підійшов до турка і нагнувся над ним.