Розділ ХІІ

Як він опинився у цьому льоху, Юрій пригадав не одразу.

– Кажи, хто тебе послав на Січ? – уже вкотре перепитував Воротило, однак Кульчицький лише сплюнув під ноги кров із розбитих губів.

Він сидів на лаві, Петро стояв над ним. Руки були зв’язані. Знову удар.

– І так зізнаєшся…

Кульчицький ще раз плюнув кров’ю.

– Ніхто мене не посилав. Я сам прийшов. Багато наших, Кульчицьких, служило на Запоріжжі вірою і правдою, то чого ти до мене присікався?

– Бо ти надто розумний.

Петро сів на тверду лаву. Схоже, йому вже набридло бити Кульчицького, тож тепер із ним можна було поговорити. Хоча із розбитими губами і носом, з котрого цебенить кров, говорити не дуже вже й приємно. Слава Богу, хоч зуби не вибив та ребра не поламав.

– Послухай, Петре. Я позбувся рідного дому через те, що не став терпіти ляхам, що повстав проти кривди латинян. Думаєш, тут, на Січі, я буду мовчати?

Воротило засопів.

– Звідки мені знати, що ти не брешеш?

– Коли б я був шпигуном, то сидів би тут тихо і не рипався. Хіба ні?

Це був вагомий аргумент. Петро почухав потилицю, тоді махнув рукою.

– Чорт з тобою: посидь поки тут, а завтра вирішимо, що далі робити.

Воротило вийшов, перед тим розрізавши пута на Юрієвих руках та забравши з собою каганець. Стало темно. Кульчицькому довелося трохи покліпати очима, доки вони звикли до темряви і змогли щось розгледіти. У льоху було одне маленьке віконечко, крізь яке заходило місячне світло разом зі свіжим повітрям. Під стіною лежав куль свіжої соломи, на котрій, очевидно, йому доведеться спати цілу ніч.

– Юрію! Юрку! – раптом почув шляхтич згори і повернувся до віконця. – Це ми: Ручка і Сметанка! Як ти тут?

– Як корова по телятю, – стогнучи відповів Кульчицький, підвівся і рушив до віконця.

– Вони що тут зовсім показилися?! – обуренню Ручки не було меж. – Зараз ми підемо до кошового, запитаємо, що то за холєра така!

– Облиш, братику, – стримав Юрій. – Брюховецький мене сюди спровадив, а будете бунтувати – і вас посадить. Знайдіть краще Миколая Бакальця, нехай він Сірка за мене попросить. Кажуть, то є справедливий отаман, розбереться.

– Гей ви, чого там стали? – раптом десь збоку почувся голос Воротила.