Розділ без назви (49)

Стефа пригорнулася до мене всією собою, і я відчув, що в ній уже б’ються два серця.

І ось тепер двоє рідних моїх сердець були далеко в моєму, моєму, моєму Поручині, де й донині стояв відгомін великого бою, де відлунював мій хрипкий голос, що назавжди заплутався у верховітті дерев, а туди далі, під Лисою Горою, тулилася стародавня дерев’яна церква святої великомучениці Параскеви, біля якої дівчата досі водили гаївки.

Гей, на горі сосна

Висока виросла…

А я йшов цвинтарною алеєю, тамуючи тривогу, яку відчув одразу, як тільки зіскочив з трамвая і побачив недалеко від брами легкові машини та барвисту торговицю розсадою квітів, що їх висаджують на могилах. У Великодні свята кладовища також оживають, хоч тут ще ніколи ніхто не воскрес. Сюди приходять родичі небіжчиків напередодні провідної неділі оброб­ляти «гробки», і я, сподіваючись невідомо на що, також прийшов. Ступивши на центральну алею, ще звіддалік угледів чоловіка, який ішов мені назустріч, і, хоч я був у темних окулярах, відчув, що зараз мені відкриється чорна діра, з якої прозирне ­таємниця.

Цвинтарна зелень тяглася до неба дужче, ніж де, розімліле на сонці повітря пахло ладаном і гіркуватою тлінню, й від того було аж парко. Чоловік зняв із голови високий військовий кашкет, легким жестом поправив волосся, що спало йому на чоло. Мабуть, мене насторожило саме те, що він був у військовій формі — в мені сидів невитравний рефлекс не лише на чорні плащі, але й на військовий виряд. А може, я сам себе роз’ятрював чи навіть дурив, помітивши, що він ішов від тієї могили, і ще припускаючи крихку думку, що то мені тільки здалося.

Син? Родич? Товариш?

Він став, закурив, озирнувся на ту могилу (чи ж на ту?), ніби міркуючи, чи чогось не забув. Ось я від нього уже за крок. Смагляве обличчя суворе, але ще тримає тінь недавнього усміху. Щось знайоме гостро прозирнуло з того обличчя. Не може бути! Мені ввижалося чорті-й-що. Я ледве не зірвав із себе чорні окуляри, які мені муляли, заважали й застували світ. Стодоля!!! Леле, переді мною стояв Стодоля. Тільки це був не той Стодоля. Василь Мандзюк, якби вижив, постаршав би до мого віку, а тут — молодий офіцер, літами ледве за тридцять, тільки дуже схожий на Стодолю та ще й у погонах капітана, які той колись носив. Син? Чи просто схожий чоловік? Ні, тут уже нічого не могло бути просто…

— Батя, ти чьо? Можєт, хотєл закуріть?

І голос, голос… Простягнувши зім’яту пачку, він весело дивився на мене лискучими, як щойно вилущені каштани, карими очима. Щоб перекинутися словом з капітаном, я вперше в житті наважився задиміти і взяв цигарку. Він креснув сірником, підніс мені вогню у пригорщі, і я так довго й невміло пихкав, що, поки припалив, йому урвався терпець.

— Побєжал, батя. Служба!

Дивлячись йому вслід, я бачив, як він пружною ходою вийшов за браму і сів за кермо синього «жигуля».

Отаке — капітан почастував мене куривом, а я навіть не встиг йому подякувати. У роті було гірко. Я викинув в урну погаслу цигарку й пішов алеєю туди, де під чорним камінним вітрилом уже третій рік стояв на якорі мій колишній друг.

На його могилі поралася жінка в акуратно пов’я­заній поверх голови хустині, з-під якої спадало в’юнке темне волосся. Вона була в тонких гумових рукавичках і висаджувала на могильному квітнику вже розцвічені фіолетові братки. Руками загортала корінці живих кущиків у землю й відразу поливала їх із пляшки водою. Я зрозумів, що на цвинтар її привіз машиною син, котрий пригостив мене цигаркою.

Тривога, яка давно підступила до серця, млоїла дедалі гостріше. Я стояв і боявся, що жінка зараз обернеться, та водночас знемагав від нетерпіння, коли ж вона, нарешті, погляне в мій бік.

Стояв і не міг навіть кашлянути, щоб привернути до себе увагу. В горлі було сухо й гірко.

Та якщо на людину довго дивитися, вона той погляд неодмінно відчує. Наш погляд буває пронизливіший за крик.

І вона озирнулася. Глянула коротко через плече і знов повернулася до садіння братків, не здогадуючись, що вдарила мене навідліг тими синющими очима, від яких засинів увесь світ. Світ засинів, схитнулася земля, усе, що жило в мені і боліло з того часу, як шміраки накрили нас у трощі, враз розбилося на дрібні скалки, розсипалося, подруго Волошко, як ваше намисто в бункері, коли ви його розірвали.

Вона й далі висаджувала квіти, а з-понад неї дивився на мене з овального порцелянового знімка залюблений у Сосюру сатана, дивився Броз, який викупив ціною невідь-скількох життів, ціною святої крові, ціною жорстокої облуди, ціною того, що немає ціни, викупив свою любов і своє життя. Це він завів нас до Струсівського лісу в пастку, а там упав, прикинувшись мертвим, і я вже вкотре почув, як гупають мертві тіла об днище кузова, і голоси: «Адін… два… трі… чєтирє… пять…» А де шостий? Усіх без мене мало бути шестеро, але це тільки одна з дрібниць, яка могла виявитися і випадковою, та чомусь вона ще тоді засіла мені в голову, як скіпка в око.

Не пощадив юда і свого вірного охоронця Змія, через якого врятував життя Михасі, підмовивши ­його відпустити її зі Степка, після чого вони, очевидно, вдвох опинилися на службі в Тернопільському УМГБ. Хто тепер скаже, скількох він запродав і відколи став агентом, якщо заробив у більшовиків не тільки офіцерське звання, але й орден? Незмінним було лише його божевільне кохання, й виходить, що Броз узяв Михасю тяжкою від Стодолі, ну, так, тепер я згадав, як її нудило ще в бункері під час переслухання. Ось чому ви, товаришу капітан, як дві краплі води, схожі не на Михайла Степано­вича Тимчака, а на Василя Йосиповича Мандзюка. Думаю, що ця разюча схожість і звела Броза передчасно в могилу.