Розділ без назви (49)

— Так, перед Великоднем.

Я не сказав Стефі, що згадав нашу церкву. Що навіть на Великдень не було мені більшої радості, ­коли дівчата співали гаївки і на коло виходила моя сестричка Яруся. Вона вся світилася блакитним небесним світлом, і її ангельський голосочок, теж небесно-блакитний, линув увись понад усіма голосами до того козаченька високого зросту, про якого вона співала. І не було кращої дівчини ні в селі, ні в цілому світі за Ярусю, я пишався нею, любив, як ніхто, і думав, що коли до неї прийде той козаченько, то ми станемо з ним найвірнішими друзями. Останньою вісткою від Ярусі була та анонімна посилка з коржиками, яких навчила пекти її мама, але я не тримав образи на свою сестричку, я так само її любив, бо вже знав, що навіть міцний чоловік часто не годен подолати страху, а що казати про тендітне дівча, зіткане з блакитного світла, з великоднім ангельським голосочком, від якого пульсує голуба жилка на тонкому, як у пташки, горлечку. Я лиш потерпав за те, щоб той суджений «високого росту», якому вдалося приворожити Ярусю, не кривдив її, не докоряв тим, що брат у неї бандерівець, не ліз у зболену люблячу ­душу, бо я був певен, що Яруся любить мене і страждає через те, що так усе сталося. А якщо це не так — то хай буде щасливою, від того і мені камінь з душі.

Наступного вечора я провів Стефу на потяг.

На прощання вона сказала:

— Будь уважний.

Якось так дивно сказала, як ото священики часто повторюють: «Будьте уважні».

— Тобто?

— Будь обережним.

— Де?

— Скрізь. Мені так тривожно лишати тебе самого.

— На три дні?

— А хоч би й на день. Ще ця робота дурна… Весь час думай…

— Стефцю, не треба. Робота як робота. Перед тобою вже досвідчений металург, — похвалився я, хоча насправді металургом не був.

— Сам же казав: пекло.

Мені здавалося, що Стефа чогось недомовляє. Але я кохав її і такою. Я любив на неї дивитися. Милуватися нею. Хтось сказав, що кохання — це коли двоє дивляться в один бік. Дурниця. Я дивився на неї і був щасливий. Блажен не той, кому треба по зав’язку, а той, кому доста. З мене було доста. Аж забагато. Не вірилося, що підняв стільки щастя.

— Пекло — це всього лиш вогонь, — сказав я. — І знаєш, що тут найважливіше?

Вона закохано дивилася на мене, вдаючи, що уважно слухає.

— Не боятись його, — сказав я. — Не відвертатися від вогню.

Стефа пестила мене очима. Їй не потрібно було дивитися зі мною в один бік. Щаслива, вона думала про своє.

— Поцілуй мене… — попросила.