Розділ без назви (46)

— Весною сі вернемо в трощу?

— Не знаю, — знизав я плечима. — Зараз рано про це говорити. Там воно покаже.

— А там що? — спитав Сірко.

— Де?

— У вас.

Що я міг йому розповісти? Те, що випадково побачив минулої ночі на Степку, хотілося й самому забути.

— Ти чимось пригнічений, — спробував я перевести розмову на інше.

— А ти не знаєш?

— Ні.

— Боже, що діється, — Сірко обхопив руками голову. — Що сі діє на світі.

— Кажи.

— Загинула Соня.

— Як?

Саме тут і починалася неймовірна історія, яку міг «змайструвати» лише диявол. Позавчора вранці Соснів облетіла вістка, що наші вбили вчительку Вірусю. Село розтривожилося до краю, бо люди встигли полюбити прислану зі сходу, десь аж із Павлограда, вчительку молодших класів, таку юну, що язик не повертався називати дівча на ім’я та по батькові, тому кликали її не інакше як Віруся. Ми теж її добре знали, свого часу наші пропагандисти кинулися прово­дити з Вірусею виховну роботу, бо це входило в їхні обов’язки — пояснювати приїжджим схід­някам, хто такі бандерівці та за що вони воюють. Однак виявилося, що комсомолка Віруся перевиховання не потребує. В душі була на нашому боці.

І ось над ранок гебісти покликали стару Юрчиху, в якої Віруся сиділа на комірному, аби вона розпі­знала дівчину, що лежала замордована край села на обніжку, і Юрчиха, заламавши руки, відразу сказала, що це Віруся, — і пальтечко її драпове, і сукеночка темно-синя з двома рядочками ґудзиків на грудях, і ботики її, та й хустинка вовняна в зелену квіточку по жовтому бережку. Вірусю поклали на вантажівку з опущеними бортами і так провезли через усе село аж до школи, щоб учителі та учні з нею сі попрощали, а тоді забрали в Тернопіль, сказали, що доправлять нещасним батькам у Павлоград.

Не вірилося, що хтось із наших міг здійняти руку на невинне дівча, хіба якийсь новоявлений провокатор, та ось шкільний завгосп Карпо Соловій, відданий нам чоловік, догледів, що Вірусине обличчя понівечене відламками гранати, і тут було чому здивуватися, бо хто б це із наших, замисливши знищити вчительку, кидав у неї гранату? Ніхто. Ні з наших, ні з їхніх. Так гинуть лиш ті, що самі себе підривають, а Віруся не мала на те причини, тому в голові Карпа Соловія зв’язалися дві чорні нитки в одну. Саме за день перед тим підірвалася на гранаті підпільниця Соня, яку гебісти таки заскочили в Раковці, де вона, хвора сухотами, крилася на стриху у Ївги Кикіш, і комусь із них стрельнула думка перевдягнути мертву Соню в одіж Вірусі, щоб досягти відразу дві цілі — тихо спровадити непоступливу вчительку до Павлограда чи, може, деінде та почепити на бандерівців безглузде жорстоке вбивство, викликаючи гнів по довколишніх селах.

— Боже, що діється, — знов узяв голову в руки Сірко. — Що сі діє.

— Хто тобі сказав? — спитав я.

— Сказали, — холодно кинув він.

Ось так. Навіть найпевніші люди вже почали остерігатися одне одного. Що-що, а сіяти недовіру між нами гебісти навчилися добре.