Розділ без назви (46)

Хто це сказав? Здається, лейтенант Свердлов.

Я не хотів про неї думати, але нічого не міг із собою вдіяти. Думав навіть тоді, коли… був із Зонькою.

Поволі поринаючи в сон, я змирився з тим, що не поставив Сіркові каверзного запитання про те, що він робив у середині серпня на багатківському цвинтарі чи поблизу нього, коли Стодоля там піджидав свою сестру. І чи він, Сірко, справді не бачив тоді Марійку, чи тільки вдав, що не помітив її звіддалік?

Ні, слушного моменту для такого запитання поки що не було.

Я занурився у холодний твердий сон без видінь і марень, ніби сховався в камінний панцир. Проспав так до полудня, але прокидався ще повільніше, ніж засинав, ніби не хотів повертатися до реального світу, де було стільки смертей і нещасть, від яких «м’яке серце» мало б луснути або скам’яніти. Мабуть, моє скам’яніло.

На столі вже блимала лампа і рівно гуготів примус. На ньому булькала зупка — чи фасольова, чи всього лишень бульбова, поки що важко було вгадати на дух, але я зрозумів, що Сірко вирішив побавити нас на дорогу гор’ячим, щоби душа сі зігріла. Він стояв біля примуса спиною до мене, уже без куфайки, і, дивлячись на його худу хребтину, на гострі лопатки, що випиналися з-під маринарки, мов два сучки, я почув своє серце. Затверділе на камінь, воно раптом ворухнулося в грудях і защеміло.

Сірко зняв банячка з примуса й поставив на вогонь рондель із дрібно накришеним салом. Нараз ­відчув мій погляд своєю худенькою спиною, повернув голову.

— Здорові були! — привітався він, як гетьман Мазепа вітав своє товариство. — Вмивайся та будем полуднувати.

Я скинув бушлат, і Сірко, зачерпнувши з діжки горнятко води, зливав мені над цеберкою на руки, поки не задиміло сало. Він прийняв з примуса рондель, потім подав мені домотканий рушник, такий чистий та свіжий, що засвербів язик запитати, хто його виправ — не Карпо ж Соловій?

Але Сірко був до того солодкий, що язик не повертався ставити каверзні запитання, і я бачив, що навряд чи влучу момент спитати в нього сьогодні про багатківський цвинтар. Гор’яча зупка на штири бульби та десяток квасолин ще більше мене розніжила, не лежала душа присікуватися до Сірка.

Збираючись у дорогу, ми насамперед перечистили зброю — і Сірків голосистий «шмайсер», і мій глухуватий «папашка», хоч давно не були в роботі, просилися до чищення після вільгої туманної ночі. Я розібрав свій парабелюм, протер сухою шматиною кожну деталь, витяг із магазина вісім набоїв (останніх) і начистив їх до латунного блиску. Мимоволі згадав Міська, який ось так ревізував свого «вальтера», коли ми вирушали на ліквідацію Стодолі. Набоїв залишилося один магазин, усього вісім штук, ­зате я не знав надійнішого пістолета за парабелюм.

— Хто з нами ще зимуватиме? — спитав Сірко.

— Двоє, — сказав я.

— Хто?

— Побачиш.

Поки що не годилося про це казати навіть найближчому другові. Сірко мене зрозумів, але все одно поцікавився ще раз:

— Кіко нас буде?

— Здається, четверо.

— Не буде тісно?

— Там бункер.