Розділ без назви (45)

Я навмання пішов довжелезним проспектом, хоч назустріч подув такий вітер, що довелося застебнути плащ на всі ґудзики. Весняний суховій гнав колючу пилюку з піском і дрібним сміттям, я нацупив кашкет на самісінькі брови, щоб не так порошило в очі. Стежив лише за тим, щоб не закласти за спину руки й не нагинатися вперед, до чого завжди спонукав зустрічний вітер. Оминаючи перехожих, яких побільшало під весняну пору, я йшов і йшов, поки не вперся у велетенську кіноафішу. З неї на мене ­дивився хитрий дідок у куфайці та заломленій на потилицю чорній папасі. Фільм називався «Дума про Ковпака», і треба було так розуміти, що оце ж він, Ковпак, — ще один покруч із чекістського кишла — мружився на мене хитрими очицями, випнувши ­вперед клинцювату козлячу борідку, позичену чи не в самого Дзержинського.

Я тут-таки надибав телефон-автомат і, встромивши у нього монетку, набрав єдиний номер, який знав напам’ять. Автомат дві копійки глитнув, як пес муху, лише з другої спроби я додзвонився до Стефи і запросив її на вечірній сеанс.

— А що за фільм? — спитала вона.

— Про Ковпака.

— Ой, не люблю про війну…

— Це не про війну, — сказав я. — Це казка. Хіба ти не любиш казок?

— Добре, — погодилася Стефа.

Зрештою йшлося не про кіно, а про наше побачення. Стефа нічого не знала про мою тяганину з міліцією. Я не хотів її хвилювати і не розповів навіть про пожежу в червоній кімнаті.

Призначивши зустріч біля кінотеатру на сьому годину, я заздалегідь купив у касі два квитки, хоча ажіотажу на «Думу про Ковпака» не було. Тутешня публіка взагалі недолюблювала фільмів кіностудії Довженка, але мені хотілося думати, що в цьому місті ще не погасла козацька іскра, адже місцеві одчаяки палять ленінські кімнати напередодні партійних з’їздів і бойкотують кіно про червоних партизанів.

Я скоротав час у найближчій книгарні, потім на розі купив у бабусі жмут вербових котиків і, коли повернувся до кінотеатру, вже звечоріло. Поруч під декоративними кущами трапилася широка паркова лава, сівши на яку, я знов опинився навпроти дідка в папасі, яскраво освітленого неоновим ліхтарем. Старий так само мружив до мене лукаві очиці, випинаючи вперед козлячу борідку.

Мені більше подобалася його куфайка. Хоч ми зневажливо називали москалів куфайниками, але згодом і самі призвичаїлися до цієї дешевої теплої ватянки, яка, безперечно, була найбільшим винаходом сталінської епохи. Наші хлопці казали, що навіть комісар Ковпака Руднєв у сорок третьому приходив до них на переговори в куфайці з генеральськими погонами. Про погони, мабуть, прибрехали, а от що приходив — це точно. Пропонував бити німця разом, за що й отримав кулю в потилицю від своїх. А німці дали «ковпакам» доброї прочуханки, еге, діду?

Він сором’язливо мовчав, і я жестом показав йому, аби не стовбичив на тій афіші, а трохи посидів зі мною. Старий спритно зіскочив з мальованого щита і боязко притулився на краєчку лави.

«Ну, як воно?» — спитав я.

«Охо-хо», — сказав він.

«Не соромно?»

«Ехе-хе».

«Вас пропустили в наші ліси як людей, а ви що почали витівати?»

«Угу-гу-гу».

«Які ж ви партизани? Ви мародери, — сказав я. — Грабували мирних людей».

«Га-га-га».