Розділ без назви (45)

Осип не насипав могилу, зарівняв яму, притрусив сухим листям.

— А вона заходила до вас у гуртожиток?

— Ні.

Миска, ложка, кухлик.

— А хто заходив?

— Ніхто.

Лопата стримить на купі сирої землі. Ні могила, ні сама смерть мене так не вразили, як та лопата.

— Якщо не ви, то хто, на вашу думку, міг вчинити підпал?

— Не знаю.

— А цей ваш сусід по кімнаті?

— Він на таке не здатен.

— Чому?

— Це віруюча людина.

— Штунда?

— Він глибоко віруюча людина.

«Як за два тижні приїдеш сюди, а я не вийду, то закопай мене ген біля тої берізки».

— І все-таки ви чогось не домовляєте.

Я мовчав. Він ще щось запитував, а я мовчав.

— Що ж, тоді доведеться викликати вас ще раз.

Вийшовши на вулицю, я набрав повні груди терпкого повітря, аж запаморочилася голова. Весна притлумила солодкаво-нудний запашок димів, що куріли над заводськими трубами. Пахло свіжістю талих вод і вербовими китицями, які розпустилися десь на берегах Дніпра.