Розділ без назви (45)

«А потім, коли німці дали вам прикурити, ці люди вас ще й рятували».

«Еге-ге».

«Мої тато з мамою цілу осінь переховували на стриху двох «ковпаків». А ви як їм віддячили? Вислали у Сибір на смерть».

«М-гу».

«Свого комісара за що убили?»

«Кхм».

«З тобою все зрозуміло, — сказав я. — Іди геть!»

«М-м-м».

Замість образитися старий шкарбун примружився веселіше, його очиці стали масними, як у хтивого сатира. Я здогадався, що він усміхається не до мене, обернувся й побачив Стефу.

У повітрі запахло молодим зелом. Лободою і тими дрібнесенькими бруньками, які густо повистрілювали на кущах, що росли вздовж хідника. У неоновому світлі здавалося, що всю ту рослинність оповив зелений дим. А може, це вже розпочиналася зелена повінь рослинних рік, про яку оповіщав зелений євангеліст[68], і лише останній телепень міг проміняти вечір весняного потопу на кіно про старого шкарбуна-мародера, тому я взяв Стефу за прохо­лодну руку і ми попливли — ще не в повені, а тільки в її передчутті, попливли туди, де можна було захлинутися весняною радістю, замішаною на зеленій крові лободи.

Лише однієї прикрості завдав я того вечора-ночі моїй коханій Стефі, коли вона запитала, чи не змогли б ми поїхати разом на провідну неділю до її села Поручин, вона щороку їздить на сей день додому, а я відповів, що не знаю, навряд чи матиму достатньо вихідних, щоб поїхати з нею.

Подумки я прикинув, скільки лишилося до Великодня, після якого на міському цвинтарі через тиждень буде поминальна неділя. Чекати лишилося мізер. Через дванадцять днів настане свято Воскресіння Христового, а ще через сім я багато чого дізнаюся. Чи, може, й раніше…

І от дивина: хоч я давно наджидав того дня, але з його наближенням обсідала дедалі більша тривога. Думка переймала думку, і в жодну не хотілося вірити. Чесно кажучи, могила під чорним кам’яним віт­рилом дедалі більше скидалася на загрожений пункт зв’язку, до якого не лежала душа вирушати. Але іншо­го шляху не було.

Стефа накинула на голе тіло халат і підійшла до темного вікна, на яке падав червонястий відсвіт від вуличного ліхтаря.

Мені здалося, що вона плаче. Підійшовши, обняв за плечі й побачив, що то не ліхтар світив у вікно. Низько над дахами стояв червоний місяць. Я вже й не пам’ятав, коли бачив його у цьому місті за високими будовами та заводськими трубами.

«Я згадав вас, згадав… Ви друг Місяць. Нє?»

Вітаю, мій нічний друже…

Такого місяця зелений євангеліст називав червоним тюльпаном. Він віщував вітер.