Розділ без назви (45)

«У вас немає підстав мене звинувачувати».

«Ви помиляєтеся. Де ви провели ніч з 23 на 24 лютого?»

«Це має значення?»

«Велике».

«У нареченої».

«Хто вона?»

Вибач, Стефо, але тут я мусив сказати правду. Не заради алібі, а тому, що організатори цього цькування добре знали, де я ночував. Їм було відомо, що перед вихідними я майже завжди залишався в тебе. Доля послала мені першокласного агента, а тобі, Стефо, — зручного для нагляду підопічного, який сам приходить давати зізнання. Хоч у тих зізнаннях для органів не було нічого цікавого. Мене взагалі дивує, навіщо каральна система обсновує агентурною мережею мільйони сірої маси, від якої не почуєш жодного крамольного слова. Анекдоти про генсека — пусте, вони вже набили оскому й самій держбезпеці, а щодо серйозних погроз супроти імперії, то їх не почуєте навіть від мене. Я вже своє сказав і зробив, що міг. Тому греблю Дніпрогесу не підриватиму. Мені соромно, але навіть підпал ленінської кімнати вчинив не я, а котрийсь п’яничка з необережності. Він не вартий і найдрібнішої уваги з боку таємної поліції. Не гідні такої турботи і мільйони-мільйони громадян колонії. Страшно подумати: десятки мільйонів уярмлених людей не заслуговують такої уваги державної безпеки, як заслуговував її один Стрийко…

Я згадав Стрийка, може, тому, що він працював на ГОСП. Про Стрийка почув від своїх уже перед виходом із концтабору. Він залишився в лісі сам-один, коли полягли всі друзі, і протримався до осені 1962-го. Йому допомагав лише один чоловік, товариш з дитинства Осип. Цей Осип тільки приблизно знав, де Стрийкова криївка, і їздив туди конячиною мовби по дрова. Стане, поцюкає сокирою, даючи умовний сигнал, і кине під дерево торбу з харчами. Навіть голови не поверне в той бік, бо страшно на Стрийка дивитися. Зарослий, як звір, очей не видно.

«Як ти?» — спитає Осип і далі цюкає сокирою, наче боїться, що хтось їх почує.

«Жию», — відкаже Стрийко і тихо щезне, щоб Осип не видів, де він ховається.

Так було простіше обом. І Стрийкові спокійніше, що його криївку ніхто не закмітив, й Осипові легше на душі: раптом що — нікого не бачив, нічого не чув, не знаю. Довго так вони зустрічалися. Роками. Осип уже й сам зморився від таємних побачень, а як то воно було Стрийкові, га? Як же йому було, якби хто поспитав.

Та одного разу він вийшов з-за дерев і став перед Осипом. У того мурахи спиною поповзли. Не впі­знати було Стрийка — зарослий, худющий, шкіра та кості, замість очей дві розтулені рани. Осипові стислося горло.

«Дєкую тобі за все, брате», — сказав Стрийко.

Осип заплакав.

«Як за два тижні приїдеш сюди, а я не вийду, то закопай мене ген біля тої берізки», — показав рукою Стрийко.

Через два тижні Осип приїхав до лісу, поцюкав сокирою, але ніхто вже до нього не вийшов. Він боязко підступив до берізки й побачив яму, біля якої чорніла купа сирої землі. У ній стриміла лопата. На дні ями, вистеленому ялиновим гіллям, лежав Стрийко з крісом у руках. Осип загорнув могилу, помолився і тільки тоді побачив поруч під буком скарб, що ­його лишив по собі Стрийко. Миска, ложка і кухлик. До побачення, світе, лишаю тобі все, що мав…

— Її звуть Стефа, — сказав я.

— Стефа? — у голосі капітана тупе здивування. — Вашу наречену звуть Стефа?

Я мовчав. В очах було чорно. Бачив лише купку сирої землі, в якій стриміла лопата.

— Цікаве ім’я. Теж западенка?