Розділ без назви (42)

— Я приведу Сірка.

— Добре. Приводь його вже.

Вогник над ґнотом пихнув і погас, з отвору скла потягло чадом.

— Зараз засвічу каганець, — сказав я.

— Не треба, мені пора.

Броз ще трохи постояв у темряві, ніби чогось не домовив. Іноді в темряві легше говорити, ніж засвітла.

— Ти пам’ятаєш ту весну? — спитав він з такою довірою, що в мене защеміло серце.

— Пам’ятаю.

— Хто б тоді міг подумати, га?

Броз пішов до виходу. Уже під люком сказав:

— Від мене там нічого не залежало. «579-й» був непохитний.

Він підняв люк, впустивши під землю хвилю свіжого повітря. Але не світла. Надворі стояла глупа ніч.

Мені здалося, що я вигукнув уголос: «Розстріляв я офіцера і любов свою!»

Мимовільне пророцтво збулося. Офіцером був Стодоля в погонах совіцького капітана, а розстріляною любов’ю — Михася.

Я засвітив каганчика і теж нашвидку зібрався в дорогу.

Ще затемна мусив дістатися до криївки під заростями чортополоху.

Як ти там, друже Сірку? Живий?