Розділ без назви (42)

— Тоді все. Що тут думати.

— Жаль, — зітхнув він. — Повір, мені дуже жаль.

Я не знав, про кого він говорить. Можливо, про Михасю. Чи про всіх разом. Михасю, Марійку, Анну, Влодка.

— Але треба рухатись далі, — сказав Броз. — Зима, вважай, на носі.

Це означало, що час готуватися до нових умовин підпільної праці. Перш ніж випаде сніг, мусимо осісти в криївках безвихідно.

— Я хочу, щоб ти залишався тут, — сказав Броз.

— У нас із Сірком надійне місце. До весни пере­будемо.

— Ти досі думаєш, що тримаєш пункт зв’язку над Стрипою, — Броз хотів усміхнутися, але не зміг. — Ні, ти слідчий СБ. За певних обставин матимеш специфічну роботу і взимку. Тому ти потрібен тут.

— Це наказ?

— Якщо хочеш — прохання. Але я не розумію, чим тобі не подобається цей бункер.

— Не знаю, хто тут бував раніше, — сказав я. — Може, є вихідці.

Вихідцями ми називали підпільників, котрі пробували у тих криївках, до яких вони не поверталися зимувати. Це, певна річ, становило серйозну загрозу і супе­речило правилам конспірації.

— Таких немає, — сказав Броз. — Ті, хто бував у цьому бункері, мертві. Інакше я би в ньому не лишився.

— Ти теж зимуватимеш тут?

Язичок вогню у лампі помітно осів, вона почала чадити. Треба було долити нафти.

— А ти хотів сам зайняти такі хороми? Тут будемо ще я і Змій.

Він узяв зі столу прочитані мною аркуші, склав їх учетверо й заховав до спідньої кишені.

Я був залюблений у Змія, одначе замислився. Вкрутив нижче ґніт, щоб менше чадив, і подивився на Броза.­

— Тоді я теж маю прохання.

— Кажи.