Вона звела пістолет на рівень його голови й торкнулася вказівним пальцем холодного цинґеля.
— Ви не вистрілили, подруго Волошко, — сказав я. — Не змогли.
Михася опустила голову і знов стала розтирати пальцями скроні.
— Вам болить голова? Можемо зробити перерву.
Вона вдячно кивнула. Я показав їй на прічі, застелені теплим коцом.
— Можете прилягти.
Михася сіла на прічі, зняла мешти зі збитими носаками, які носила на босу ногу. Я подав їй подушку й верету накритися.
Поки відлучився у своїй потребі, вона вже спала. Це мене здивувало, бо в такім нервовім напруженні людина не вельми дружна зі сном, а Михася дихала рівно і глибоко, наче й не було ніякого допиту під протокол. Мовби то не вона наводила пістолет на свого коханого, торкаючись холодного цинґеля. Її дихання я майже не чув, зате бачив, як рівно й високо здіймаються Михасині груди під тонкою сукенкою.
Ще з одним приписом я не знав, як мені бути. Перш ніж і собі прилягти, мусив зодягти на неї кайданки, тим більше, що підозрювана вже мала за собою одну спробу втечі під час затримання. Мусив, але не здійнялася рука будити її з такою претензією: перепрошую, подруго Волошко, я забув зодягти вам кайдани.
Загасивши лампу, я ліг на прічі під стіною навпроти, але, на відміну від Михасі, довго не спав. Обмірковував протокольні записи, зважував кожне слово, бо від нього, одного слова, залежало дуже багато. У криївці стояла непроглядна темрява, та мені здавалося, що, прислухаючись до Михасиного дихання, я бачив, як рівно здіймаються її груди. Спокійний сон мав би свідчити про чисте сумління, але тут він означав щось інше. Або неймовірну втому, або нервове виснаження, або цілковите примирення з тим, що вже сталося і чого не минути.
«Я кохала його і хотіла, аби він жив». Це не кохання, думав я. Це сліпа пристрасть, яка затьмарює розум.
«Не можу дочекатися, поки зійде сніг, аби відпустити на волю твою синьооку ластівку». Хіба це немилість? Ні, це щось зовсім інше.
«Вона друкувала надсекретні матеріали для Лемеша і тоді отримала друге псевдо — Волошка». Дістала псевдо за сині очі…
«Особливо чулася зле у дні жіночої хвороби». На цьому я розумівся мало і не міг шукати якогось зв’язку, тому знов зачепився за власні слова, які не вніс до протоколу: «Комусь могло не подобатися навіть те, що в нього є ви».
Це була не найдурніша думка з усіх, що навідали мене перед досвітком.
Я ще й ока не стулив, як постукали у вентиляційний короб.
Розділ без назви (30)
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Троща» автора Шкляр В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (29)“ на сторінці 7. Приємного читання.