Розділ без назви (29)

— Звідки така певність?

— Коли прийшли її заарештовувати, вона виско­чила через вікно і хотіла втекти. Добре, що у Змія довгі ноги.

— Он як!

Я уявив, як бідна Михася щодуху біжить городами, а їй навздогін спокійно, не поспішаючи, широчезним кроком ступає Змій. «Стривай, дитинко, є розмова», — лагідно каже він, і від посмішки тремтить його верхня губа над кривим зубом. Як у неї ще тоді не луснуло серце?

Однак я побачив не таку нещасну дівчину, як мені думалося. Хоч кажуть, що радість красить людину, а нещастя сушить, — це не про Михасю. Сині очі на смаглявому виду — то така, розумієте, рідкість, яка може вивести з рівноваги швидше, ніж каверзне запитання. І вже вивела не одного. У неї була збіса красива шия, теж смагла, як липовий мед, і від того білі пацьорки[50] на гладесенькій шкірі здавалися чистими перлами з далеких недосяжних морів. У короткій, майже хлопчачій зачісці, що в’юнилась темним шовком, теж було щось викличне і зухвале. На такі зачіски свого часу запровадили моду гонорові дівчата зі спортового товариства «Сокіл».

Мені випало працювати з Михасею в дуже зручній криївці, більше схожій на бункер, — на дві кімнати. Перша з них була всуціль обшита дошками й вибілена вапном. По один бік, під глухою стіною, кріпилося двоє відкидних пріч, по другий — ще один лежак, лава, стіл із неструганих дощок та два грубих стільці. У куті гніздилася залізна піч із виведеним угору комином, схожим на зморшкувату шию змія Горинича. Надворі стояли ще теплі осінні дні, піч не топилася, на ній біля шиї Горинича лежали легенькі, зручні для вжитку кайданки, якщо можна так висловитися про в’язничне знаряддя. У протилежному кутку чи, певніше сказати, на покуті висів образок Божої Матері, вишитий синьою і золотою заполоччю. Подарунок чиєїсь матері, дружини, сестри чи коханої.

Друга кімната, до якої вів чималий, метрів на три, перехід, мала радше господарче призначення, де, крім кухонного начиння та харчових запасів, стояли два бідони з нафтою, діжка з водою і, що мене здивувало, навіть старенький ровер. Потішив чималий міх із кукурудзяною крупою, бо я любив кулешу і вмів її готувати не згірше за добру господиню.

Лівобіч земляного коридору відкривалася ще одна темна пройма, яка вела до виходку[51].

На моєму робочому столі горіла нафтова лампа, друкарська машинка «Ундервуд» стояла на повстяній підстилці, бо то тільки дятел може собі вистукувати де й коли йому заманеться, а цокіт машинки в криївці мав бути приглушений. За тими-таки правилами конспірації дозволялося друкувати тільки вночі, але нам під землею не було особливої різниці, де ніч, а де білий день, бо ми й так повсякчас працювали при лампі. Праворуч від машинки напохваті лежав стосик цигаркового паперу та фіолетових кальок, які тут підлягали особливому контролю. Я закладав у машинку щораз по сім аркушів.

Протилежна половина стола була голою, на ній могли лежати хіба що руки допитуваного, як лежали зараз тонкі кисті Михасі. Її красиві руки не видавали хвилювання, пальці не тремтіли, як то властиво людям, що чують за собою провину і намагаються її приховати.

— Розкажіть, подруго Волошко, про своє життя до серпня цего літа, — чемно попросив я згідно з порядком протокольного переслухання. — Не поспішайте, часу маємо доста.

Біографія Михасі була багато в чому типовою для наших найкращих дівчат, у чомусь навіть взірцевою. Ще не мала й семи років, як пішла до народної школи, де навчалася на відмінно. Перед війною вступила до Бережанської гімназії. За перших більшовиків закінчила там п’ятий і шостий класи. Восени 41-го вступила до Юнацтва ОУН, зорганізувала у своєму селі осередок юначок. Належала до товариства «Сокіл», мала тоді псевдо Черешня. Проходила ідео­логічний, санітарний і почасти військовий вишкіл.

Через війну навчалася з перервами, тому сім класів гімназії закінчила навесні 1944-го. Тоді й пішла працювати машиністкою до провідника Струма, який призначив подругу Черешню окружною господарчою жіночої референтури. Згодом цю сітку ліквідували. У травні 1945-го вона познайомилася зі Стодолею.

На цьому місці Михася могла б запитати, чи па­м’ятаю я той день. Я пам’ятав. Нас тоді біля неї було троє. «В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки». Але Михася не запитала; мені здалося, що той день більше хвилює мене, ніж її.

Спершу Стодоля їй не сподобався. Здавався зарозумілим і гордим. А потім вона відчула у ньому якусь особливу силу.

— Яку? — спитав я.

— Розумієте… — Михася так подивилася на мене своїми синющими очима, що я насилу витримав її погляд. — Він ясно бачив мету. Усі говорили про вільну Україну, але рідко хто уявляв, якою вона має бути. Ну, заможною, ну, квітучою… Василько бачив її по-своєму. Бачив її своєю. Як жінку.

— І якою ж саме?

— Чесною.

— Цікаво.