Розділ без назви (29)

— Добре, продовжимо, подруго Волошко. Чи змінилися ваші стосунки з Стодолею після того, як він відійшов від СБ і почав працювати на пункті зв’язку?

Ні, змінився лише її Василько, який продовжував випивати, але до неї був ніжний і… чесний. Коли наприкінці осені всі відходили на зимові осідки, Михася була впевнена, що Стодоля забере її до своєї криївки, але він повівся інакше. Сказав, що то було б зовсім негарно для Михасі, адже всі знають, ким вона йому доводиться. Одна справа, коли ти сидиш у криївці зі своєю дружиною чи якоюсь підпільницею, і зовсім інша, якщо береш із собою кохану — тоді накличеш поговір.

І Стодоля сам запропонував, аби вона пішла зимувати до Сулими, бо тому якраз кров з носа потрібна була машиністка. Там Сулима був не сам, з ним ще сиділи Верба і Боцман. У криївці з чужими чоловіками Михасі велося марудно. Її часто морозило, постійно боліла голова. Особливо чулася зле у дні жіночої хвороби. Крім усього, під час допитів їй довелося бути­ свідком таких процедур, від яких Михасю нудило аж до блювоти. У неї на очах людей карали буками, одного разу Боцман заломив дівчині руку і так мазнув по писку, що її заюшила кров. Та дівчина була агенткою, але все одно дивитися на таке Михасі було огидно. З чоловіками на допитах траплялося ще гірше. Якось привели із зав’язаними очима знайомого вуйка, котрий після буків зізнався, що брав на список родини підпільників. Коли виводили його з криївки, очей уже не зав’язували — він підлягав ліквідації.

І хоч до справедливих вироків Михася ставилася з розумінням, свою роботу вона виконувала з останніх сил. Сулима вже шкодував, що за машиністку взяв собі таку зніжену панночку, але мусив терпіти її до весни. Він навіть передав Стодолі записку, яку той потім показав Михасі.

«Не можу дочекатися, поки зійде сніг, аби відпустити на волю твою синьооку ластівку. Дівчина вона гарна, але, повір мені, не для нашої справи. Я в цьому виборі помилився так, якби був узяв собі за кур’єра рака».

Як зійшов сніг, на початку квітня Сулима звільнив її від обов’язків машиністки і відпустив, узявши з Михасі слово, що вона не скаже Стодолі, де є криївка, в якій вони зимували. Але Стодоля про те й не допитувався. Після чотирьох місяців розлуки, які видалися Михасі за рік, вона впала йому на груди й розплакалася: «Ти ж, Васильку, казав, що не відпускатимеш мене далеко від себе. Чом же так сі повів зо мнов безсердечно?»

«Зате чесно», — відповів Стодоля.

Відтоді Михасю не залучали до відповідальних завдань в Організації і вона переховувалася на власну руку — довший час у Раковці, часом у Вівсі, Соснові, Денисові. Саме в Соснові почула від одного господаря з Багатківець, котрий привіз на молочарню сметану, страшну звістку про облаву на очерет і вбитих хлопців. Серед тих, що їх виставили на показ біля Купчинецької сільради, впізнали Стодолю.

— Ви не ходили до Купчинців, аби самій переконатися, що Стодоля загинув? — спитав я.

Вона кинула на мене здивований позирк.

— Ні. Мене ж там могли схопити.

— А хтось із його рідних ходив? Мати, сестра Марійка?

— Вони не могли туди ходити. Бо теж приневолені ховатися. Потім Васильків брат, Сум, сказав нам, що Стодоля впав. Про це говорили всі в церкві, коли правилася панахида по наших хлопцях. Я ходила до церкви з Васильковою мамою, вона давала на службу Божу і дуже плакала.

Михася теж плакала за Стодолею. Я бачив, що й зараз вона все брала близько до серця і час від часу розтирала пальцями скроні.

— Але потім, подруго Волошко, ви дізналися, що Стодоля живий. Розкажіть, як це сталося.

Тижнів через три у Раковці її знайшов Гак, вуйко Стодолі, і сказав, щоб увечері наступного дня Михася прийшла до Багатківського лісу до нього на зуст­річ — має щось дуже важливе їй розповісти. Михася пішла, але на умовленому місці Гака не було. Узлісся освітлював місяць, Михасі здавалося, що її видно з усіх боків, а сама вона нічого не бачить у тінях дерев, і від того її обсіла гостра тривога. Вона злякалася, коли неподалік тріснула гілка, почулися кроки і серед тіней з’явився чоловік, зовсім не схожий на Гака. У Михасі ледве не стало серце, коли він підійшов ближче і вона впізнала Стодолю. Окрім того, що вона не сподівалася побачити його живим, Михасю вразив на ньому кітель з погонами капітана. Навіть не всі гебісти носили погони, часто мали напівцивільний виряд, а Стодоля вбрався до неї у нові боксові чоботи, зелені райтки і кітель із нараменниками капітана. Це було схоже на сон.

Спершу Михася не відчула ні радості, ні прикрості, бо в ній усе стислося від несподіванки.

— Стривайте, подруго Волошко, — перебив я. — Мені здається, тут ви не зовсім щирі. Адже ви не мог­ли не припускати, що Стодоля живе. Невже це була для вас така несподіванка?

Вона потерла пальцями скроні.

— Люди говорили, що з трощі хтось вийшов живий і перекинувся до більшовиків… Іноді мені закрадалася думка, що то міг бути Василько.