Розділ без назви (29)

— Чому? — спитав я. — Тому що він уже вам казав, що міг би стати агентом?

— Ні, то був жарт.

— Чому ж тоді вам закрадалася думка, що Стодоля живе?

— Тому… Тому що я кохала його і хотіла, аби він жив, — сказала вона. — Я знала, що за перехід до більшовиків його чекає найсуворіше покарання з боку Організації, але серце моє хотіло, щоб він жив.

— Добре. Ви з ним зустрілися. І що? Біля нього були босяки?

Ні, більшовиків-сторожів чи провокаторів Михася не бачила. Може, вони й були десь поблизу, але на очі не показувалися. Стодоля повів її далі в ліс до покинутого хутора, і там вони розмовляли в обдертій шопі.

— Знаю, — сказав я, пригадавши ту шопу з розповіді Міська.

— Що знаєте?

— Знайоме місце. Там можна переспати на соломі.

Михася трохи знітилася від нечемного натяку, але швидко опанувала себе й повела розповідь далі. Так, вони сіли там на соломі, і вона спитала у Стодолі, як таке могло трапитися, що він став зрадником. Стодоля знов усе зіпхнув на Буревія, мовляв, той хотів його застрілити задурно, навішав йому ­купу гріхів, яких він не коїв, а так нечесно. Загинути знеславленим через обмову — то була б дика несправедливість. Хіба ні?

Михася сказала, що так, проте можна ж було діяти зовсім інакше. Можна було все пояснити провідникові Буревію, а якби він не зрозумів, то вийти на самого Лемеша. Вони з Лемешем добре знайомі, Михася пояснила б йому, що йдеться про наклеп, і вищий провідник відвернув би загрозу.

Стодоля сказав, що, може, так і зробив би, хоч не вірить у справедливе слідство, бо добре знає нинішні методи дізнання, до яких вдається Безпека. Але шукати правди серед своїх він не встиг і вчинити інакше його примусили обставини. У трощі Стодоля провалився в багно до самого підборіддя і так простояв, тримаючи гранату в зубах, цілу ніч. Він до того закоцюб, що, коли до нього підійшли більшовики, вже не зміг висмикнути шплінт із гранати, тому ­його схопили живим.

Стодоля вирішив, що це сама доля так повелася з ним, адже, загинувши, він не дізнався б розгадки, яка його непокоїла. Хто і для чого очорнив його перед­ Буревієм і чому провідник так легко повірив тим наклепам, що готовий був знищити колишнього окружного Безпеки? Тепер шлях до таємниці був тільки один — захопити живим Буревія і відверто поговорити з ним сам на сам. Стодолі вдалося переконати підполковника Хорсуна, що він заманить крайового провідника в пастку і що така велика риба, як Буревій, варта того, аби ближчим часом більше нікого не чіпали над Стрипою і взагалі не робили тут зайвих рухів.

«Ти ж сама бачиш, — сказав Стодоля Михасі, — що, відколи я біля них, у наших селах не впала жодна криївка, не заарештовано жодного підпільника чи когось із його родичів. Всипа на Драгоманівці — то не моїх рук діло».

«Васильку, — дорікнула йому Михася, — і ти справді думаєш, що все обмежиться одним Буревієм? Та вони з тебе душу витрусять, поки не витягнуть усе, що ти знаєш».

«Ні, — заперечив Стодоля. — Більшовики тепер до всього ставляться зовсім не так, як раніше. До мене приїжджали високі начальники аж із Києва. Вони кажуть, що ОУН припустилася великої помилки в тактиці, тому гине так багато людей. Вони хочуть зупинити це кровопролиття».

Михася сказала Стодолі, що через його зраду тепер на них обох впаде велика неслава. Але він був упевнений, що ніхто не довідається про те, що він живий. Для того ж більшовики і зробили виставу з його загибеллю, аби все залишити в таїні.

«Васильку, — сказала Михася. — Окрім семи святих тайн, нічого таємного більше немає на світі. Про це рано чи пізно довідаються всі. Яка ганьба! Господи, яку неславу ти накликав на нашу голову!»

Стодоля дістав із кобури важкий ТТ і, знявши ­його з безпечника, приставив дулом до скроні. Потім пере­думав і швидко простягнув пістолет Михасі. Вона й не спам’яталася, як він опинився в її руці.

«Колись ти сказала, що застрілила б мене сама, ­якби дізналася, що я став агентом, — нагадав він. — Зроби це!»