Розділ без назви (24)

Домовленість була така, що, коли Буревій прийде до нової криївки на хуторі Подорожчина, Місько зустрінеться зі Стодолею, візьме у нього затруєний вишняк і кайдани, почастує провідника з дороги, а далі вони схоплять його ще теплого.

Гебісти були в такому гуморі, наче справу вже зроблено й лишилося тільки її запити. Вони хильнули ще по одній, і Міськові з незвички так за­хитався світ, що він злякався, чи не підсипали йому­ тотої отрути, що тримали її для Буревія. Адже такі порошки вони використовували і на допитах. Та не тепер.

Підполковник Хорсун, побачивши, що Місько не твердо стоїть на ногах, наказав, аби його довезли до Багатківського лісу, і знов побажав на прощання «ні пуху ні пера». Це мисливське і, як на Міська, дурне побажання підполковник Хорсун полюбляв особливо.

Вони зі Стодолею сіли в таксівку[41] разом із двома більшовиками, а третій був за кермом. Отже, все одно біля них, як завжди, виявилося троє наглядачів. Та це були рядові шміраки, які й гадки не мали, про що говорилося в хаті. Місько хоч і захмелів добряче, а плащ-намет із рук не випускав.

Таксівка зупинилася край лісу, вони вийшли, і Стодоля, креснувши новою запальничкою, закурив.

— Як чуєшся? — спитав він.

— Добре. А ти?

Стодоля затягнувся цигаркою, вогник освітив ­його кволу посмішку.

— Міську, не гнівайся, але ліпше буде, коли твій плащ залишиться в мене.

— А то чого? — Місько якось ураз протверезів.

— Я знаю тих дзядів, що з тобою сидять. Вони відразу розкусять, де ти був. Минулого разу пасок, тепер плащ. Не забагато?

— Правда твоя, — сказав Місько і простягнув плащ Стодолі.

Той узяв його під пахву, знов глибоко затягнувся.

— І гроші, — сказав він.

Місько хотів скрутити йому дулю. Під самий ніс. Але сказав чемно:

— А ось по кишенях у мене ніхто не нишпорить. Совість не та… у тих дзядів.

— Як знаєш, — сказав Стодоля. — Я за тебе потерпаю. Аби твоя голова не коштувала тих двох тисяч. А грошей у нас буде скільки захочемо.

Він призначив Міськові наступну зустріч через три дні ближче до хутора Подорожчина, і вони попрощалися.

Стодоля сів у таксівку й поїхав, а Місько, спотикаючись, потяг піхотою аж на Семиківці.

На цьому можна було й закінчити звіт про ще одну зустріч Міська з більшовиками. Можна було. Тим більше, що Сірко зварив уже зупку і тепер на ронделі шкварчала така засмажка, дух від якої лоскотав аж у п’ятах.