Розділ без назви (24)

— Може, десь бачив їх, але хто це — не знаю.

— Добре, зате ми знаємо, — засміявся лейтенант, ховаючи знімки.

Місько полегшено зітхнув, аж тут Свердлов спитав, коли ж таки Буревій переходитиме Стрипу. Невже немає жодних відомостей?

Виручив Стодоля. Він сказав про штафету і про те, чому Місько не приніс її сюди.

Тут я припинив друкувати звіт і, пошкрябавши себе за вухом, спитав:

— А чи не могли б ми самі змайструвати таку штафету від провідника Буревія?

— Ні, — сказав Місько. — Не забувайте, що Стодоля працював у Безпеці. І вже тут, на пункті зв’язку, отримував листи від Буревія. Зокрема, і той, де провідник докоряв йому за негідну поведінку. Тому Стодоля добре знає його почерк.

— Справді.

Я й сам це добре пам’ятав, але мені треба було поставити таке запитання.

— Бідна, бідна Мотря, — невідь до чого проказав Сірко, наче зіскочив з кілочка.

Я подивився на нього баранячими очима, а до Міська промовив:

— Гаразд, продовжуйте. Що було далі?

Почувши про штафету, яку Місько не виманив у Сірка, підполковник Хорсун знов похвалив його за агентурну кмітливість і, піднявши руку, клацнув двома пальцями.

— А падайтє-ка сюда плащ-палатку! — вигукнув він.

Старшина, який сидів у кутку, підніс складений у тугий згорток плащ-намет і подав Хорсуну. Той врочисто простягнув подарунок Міськові.

— Я свайо слово дєржу, — сказав підполковник. — Насі­ на здаров’є і штоби ти всєгда вихаділ сухім із вади.­

Місько подякував, удаючи неабияку радість, а Хорсун знов клацнув двома пальцями:

— Палаґаєцца абмить, штоб нє прамакала!

На столі з’явилася сулія, гранчасті склянки, хлібина, нарізана ковбаса. Хорсун запропонував випити за обновку й за успіх їхньої операції. Він сам подав Міськові повен гранчак, і всі по черзі з ним поцокалися. Місько був не дуже голінний до цього діла, але тут наче який дідько підбив його під лікоть, і він перехилив склянку до дна. Через хвилину йому стало легко і весело.

— Поясніть, друже Міську, — суворо перебив я цього веселуна, — як саме легко вам зробилося?