Розділ без назви (22)

Стодоля знов почав виправдовуватися, чому він перекинувся до совітів. Причина не лише в тому, що Буревій хоче їх застрілити. Найгірше те, що ­Організація вже викінчена. Кращі люди погинули, багато перейшло до більшовиків і нині водять провокативні боївки під виглядом повстанців. Щодня чуємо, що тут або там заскочені в криївках підпільники стріляються, докінчують себе гранатами. Люди перетворилися на офірних овець. Хіба не час покласти цьому край?

Місько слухав його і думав, що в кожній людині, десь там, насподі, сидить чорт самовиправдання. Цей гаспид готовий наснувати тисячі простих і зрозумілих причин, аби чоловік міг пояснити свій найтяжчий гріх. Якщо не виправдати, то бодай пояснити.

Край лісу вони пристояли. Три постаті теж зупинилися. Близько, як тіні. Місяць зайшов, і в темряві сторожі тримали ближчу дистанцію. Один із них закурив, полум’я сірника, сховане в пригорщі, кинуло світло на худе гостре лице. Місько напружився. Може, здалося?

— Бурлака? — пошепки спитав він у Стодолі.

— Ти його знаєш?

— Бачив колись. Але ж він також загинув.

— Так, — сказав Стодоля. — Ще торік.

— Раніше з тобою його не було.

— Не було. Це зараз йому закортіло пройтися.

Стодоля теж закурив. Не поспішав прощатися, мовби чогось ще не доказав. Місько й собі дістав ­коробку «Казбеку», та, покрутивши її в руках, простягнув Стодолі.

— Візьми. Забагато підозрілих подарунків як на один раз.

— Може, й так. — Стодоля взяв цигарки й заховав у кишеню. — Не треба нам зайвих підозр. Хлопці як? Не питають, куди ти ходиш?

— Вони знають, що я маю дівчину.

— А про мене що кажуть?

— Нічого. Тебе немає. Ти мертвий.

— Про Михасю щось чув?

— Ні, вона десь ховається.

— Скучив я за нею, Міську. Так скучив, що сил ­немає.

— Чому не признаєшся до неї?

— Боюся, чи зрозуміє.