Розділ без назви (22)

Місько тільки пересмикнув плечима.

— Ти ж бачив, це звичайні люди, у яких своя правда, — сказав Стодоля.

І тут не витримав Сірко:

— Та чули вже! — раптом вигукнув він, витрі­щивши на Міська руді очиська. — Чули ми про цю їхню правду!

— Яку? — не зрозумів Місько.

— Яка начебто у кожного своя! Ти вже казав.

— І що?

— Правда одна, ось що, — сказав Сірко. — Плюнь тому в очі, хто плодить тисячу правд!

Я не перебивав його, бо хотів запитати у Міська те саме: чи він також вважає, що скільки людей на світі, стільки й правд?

— Мова ж не про мене, а про Стодолю, — ображено пояснив Місько. — Чи про кого я розповідаю?

— Годі вам, — примирливо сказав я. — Що ви, друже Міську, відповіли на те Стодолі?

Він почухав потилицю, пригадуючи, на чому його перебили. Мені здалося, що Місько міркує, як би його делікатніше передати розмову. Але далі я зрозумів, що він не бреше. У його становищі вступати зі Стодолею в дискусію не випадало. Назвався вовком — мусиш підвивати.

— Хорсун нормальний, — погодився Місько. — А капітан із Києва — вар’ят натуральний.

— Ми їх усіх обведемо кругом пальця, — сказав Стодоля.

Підігрітий горілкою, він цілу дорогу заспокоював Міська:

— Ти не переживай. Вив’яжемося з цього завдання і заживемо як люди. Можемо намазати до якогось великого міста на схід, де нас ніхто не знає. Матимемо роботу, гроші і все, що захочемо.

— Думаєш, то так легко?

— А чому ні? Більшовики до нас ставляться, як до своїх.

— Це тепер вони такі добрі, — сказав Місько. — А після того, як зловлять Буревія, ще не відомо, якої заспівають. Жили витягнуть.

— Хай тільки спробують. Ми, Міську, раптом щось піде не по-нашому, і від них намажемо. Хай тоді лікті гризуть.