Розділ без назви (22)

— А що! Слухайте далі, — Місько теж звертався до мене на «ви» під час звіту. — Москалі як почули про ковбасу та горілку, то один з отих, що мовчав цілий вечір і тільки лупав очима, вхопився за голову: «Да ми іх, бля, єщо і за пять лєт нє усмірім!» А лейтенант Свердлов, той взагалі таке бовкнув, що капітан з міністерства ГБ потягся до кобури. «Вас як послухати, то й самому хочеться податися в бандьори?» — сказав Свердлов. Це він так пожартував, але ніхто не сприйняв його жарту, бо й у підполковника Хорсуна їжак на голові ще дужче наїжачився. Тоді один із тих, що сиділи мовчки, прогугнявив з кутка: «Нічєво, усмірім, усмірім! Відалі, как ані драпалі ат нас в камишах? Коє-кто сапаґі патєрял».

Тут Місько похнюпився, бо чи не він загубив ті чоботи в очереті, але я не бачив у тому нічого стидкого; сам не раз хотів покинути свої чоботи в болоті, тому сказав доброзичливо:

— Зрозуміло, давайте, друже Міську, по суті.

До суті більшовицькі старшини перейшли, коли стали радитися, як і куди ліпше заманити провід­ника Буревія, щоб захопити його живим. Тоді вони переловлять усіх кого треба: провідник лише писатиме значнішим підпільникам записки, мовляв, прийди на зустріч тоді-то й туди-то, а там їх уже під­жидатимуть.

Стодоля сказав, що Буревія можна заманити в криївку до братів Юрів, але Місько заперечив. Це може тільки насторожити провідника, адже Юри не в такій довірі у нього, Буревій, чого доброго, запідозрить лихе. Тому Місько висунув свою пропозицію: вони з другом Сірком викопають свіжу криївку на хуторі Подорожчина в господаря Романа Рогальського, котрий піде на це з дорогою душею. Буревій, звісно, швидше погодиться прийти до нової криївки, ніж спотикатися по старих, загрожених.

Хорсун ледь не поліз до Міська цілуватися, так йому сподобалася ця пропозиція. Підполковник почав вихваляти його за агентурну тямущість і хитрість, аж Стодолю взяли завидки, і він перебив Міськові один ласий ґешефт. Хорсун одразу хотів було віддячити агентові, ще більше його заохотити до подальшої праці, і він запитав: чи не потрібні Міськові гроші? На перший раз підполковник може виділити йому п’ять тисяч карбованців.

Місько, ковтнувши слину, кивнув, що так, гроші йому не зашкодять, але тут вихопився, як Пилип з конопель, Стодоля і сказав, що ні, не треба давати ніяких грошей. Бо Місько, гляди, не втримається і засвітить їх, дасть чи сестрі, чи своїй дівчині, і тоді дехто відразу зацікавиться, на чому це він розбагатів. Ні-ні, так можна провалити всю операцію, сказав Стодоля, і підполковник Хорсун цього разу схилився на його бік.

Але тут і я не міг не поставити свого запитання:

— Тепер поясніть мені, друже Міську, чого ви так легко спокусилися на ті п’ять тисяч? Хіба не ганебно брати їх із рук ворога?

— Мене гроші цікавили менше за все, — сказав Місько. — Та я хотів показати їм, що ласий до грошенят, як і кожен запроданець. Адже я грав ролю Юди, а не святого апостола. Та й чому б не витягти з них кругленьку суму, якщо самі дають?

— Логічно, — погодився я. — Слухаємо вас далі, друже Міську.

Далі скурвий син Місько таки вициганив у підполковника Хорсуна офіцерського паса, такого новенького, що Сірко відразу взяв його на нюх, коли перед ранком Місько повернувся у нашу криївку. Він тільки-но спустився під землю, як Сірко повів своїм собачим носом і сказав: «Е, друже, та від тебе новенькою шкірою тхне». Тож Місько ще до звіту розповів нам, як попросив у підполковника Хорсуна плащ-намет, але той дав лише паса, пообіцявши привезти наступного разу плащ.

Стодоля і тут гнув свою лінію, мовляв, як Місько пояснить своїм хлопцям, де він узяв того паска, але Місько сказав, що він його міг запопасти у стона­дцяти місцях. Наприклад, виміняти чи конфіскувати в котроїсь із тих молодиць, що легко поводилися під час постою більшовиків у селі. Там дехто загубив не лише паса, а й підштаники, — вколов у самісіньке серце Місько старшин, а найперше того, що патякав про загублені чоботи в очереті.

— Маладєц, шельма, — знов похвалив його підполковник Хорсун, а на прощання ще дав і коробку «Казбеку», побажавши «ні пуху ні пера», наче Місько вирушав на полювання.

Стодоля знов проводжав Міська аж до Багатківського лісу, де, здається, мав свій тимчасовий осідок. Услід за ними так само пленталися три сторожі, але Стодоля на них не зважав. Він дістав із торби алюмінієву баклажку, обтягнуту темно-зеленим сукном, відкрутив накривку і потяг три добрих ковтки.

— Будеш? — простягнув баклажку.

— Ні, мені ще далеко йти, — відмовився Місько. — Та й нині, сам розумієш, мушу мати світлу голову.

— Як знаєш, — сказав Стодоля і ще потяг два ковтки.

— Ти тепер із совітами, а баклажка в тебе німецька, — зауважив Місько.

— Я в них у пошані, вони нормальні хлопці. Хіба ні?