Розділ без назви (22)

— В очах підполковника — так, — сказав Місько.

— Добре, продовжуйте.

Другим помітним старшиною був довготелесий чорнявий капітан, років на десять молодший за підполковника, літ, може, тридцяти. Але всі йому приділяли більше уваги, ніж Хорсунові, бо він приїхав із Києва, з міністерства ГБ. Прибув заради такого ­цабе, як Місько. Щоправда, інший на його місці встидався б зізнатися, що він із Києва, бо капітан не тямив розмовляти українською. Хорсун ще якось намагався говорити п’яте через десяте, а цей кацапчук ні бе, ні ме, ні кукуріку.

Єдиний серед них, хто вмів говорити по-нашому, — це лейтенант Свердлов[35], невисокий опасистий блондин із кирпатим картопляним носом.

Осторонь сиділи якийсь майор і ще двоє старшин, котрих Місько не запам’ятав, бо вони до нього не зверталися, тільки, розвісивши вуха, слухали.

Підполковник Хорсун запитав у Стодолі, яке в Міська псевдо.

— Очерет, — відповів Стодоля.

— Да нєт. Я спрашіваю о подпольной клічкє.

— Місько.

— Так ето нє імя, а псєвдонім? — здивувався ­Хорсун.

— Є таке ім’я, — пояснив Стодоля. — Але в Міська це псевдо.

— Отлічно! — сказав підполковник Хорсун, хоч важко було здогадатися, що саме йому сподобалося. Чи ім’я, чи псевдонім, чи сам по собі Місько як такий.

Капітан із Києва зізнався, що він ніколи не чув такого імені, ось, наприклад, Стодоля — чув, про Стодолю є навіть п’єса, але його більше цікавить, як нині живуть «бандьори». Адже вони начебто вже не воюють, більше сидять у криївках. На що вони сподіваються?

Міськові пощастило, що першу скрипку взяв на себе Стодоля. Він розповів, що, справді, з кінця ­минулого, 1946-го, року розпочалася велика реорганізація УПА. Бійці й командири перейшли в підпілля, яке має струнку і розгалужену мережу. Це підпілля називають збройним, бо кожен бандерівець постійно готовий до збройного опору.

Невже бандерівці надіються перемогти таку могутню державу, як СРСР? — не міг второпати капітан із Києва. Ні, сказав Стодоля, такої цілі нині ні­хто не ставить, бо бандерівці є реалістами. Навіть воюючи великими збройними з’єднаннями УПА, вони боролися насамперед за ідею.

Та ще дотепніше, на думку Міська, Стодоля розповів київському москалеві, як «бандьори» живуть у криївках. У них там стоять горщики з ковбасою, залитою смальцем, повно всіляких консервів, вудженини, сала, цілі бідони меду, горілки, то вони вип’ють, повечеряють добре, патефон накрутять та й свищуть.

— Как ето — свіщут? — не зрозумів капітан. — Свістят, што лі?

— Та ні, розважаються, — сказав Стодоля.

Тут я знов мусив утрутитися, щоб перебити дурну небилицю.

— Що ж тут, друже Міську, дотепного?