Ідея слов'янської єдності мала й зовнішній прояв. Революційні події у Західній Європі, у тому числі й у Австрії, стали поштовхом для пробудження самосвідомості слов'янських народів, зростання визвольного руху південних слов'ян за звільнення їх від гноблення Османською імперією. Тобто слов'янське питання тісно перетиналося із східним питанням. Розв'язання останнього передбачало ліквідацію Османської імперії, встановлення дружніх зв'язків Росії з греками, румунами, болгарами, угорцями та досягнення слов'янської єдності. Але на заваді реалізації цієї мети стояла Туреччина. Греція була зацікавлена у присутності турків на Босфорі як протидії щодо утворення слов'янської конфедерації на чолі з Росією. Існували суперечки у стосунках між греками та болгарами, між румунами й болгарами, між останніми та сербами. Утворення всеслов'янської федерації ускладнювалося тим, що не всі слов'яни були православної віри. Недарма західноєвропейські держави в якості однієї із своїх опор у східному питанні розглядали Польщу.
Щодо Росії, то її теж неможна було вважати виключно слов'янською державою. Більш того, позиціонуючи себе державою-визволительницею, вона у 1860-ті pp. захопила міста Ташкент та Самарканд, що були центрами мусульманської цивілізації у Середній Азії. Утвердженню ідеї слов'янської цивілізації заважали польське повстання 1863-1864 pp., зростання опозиційності української інтелігенції по відношенню до політики російського уряду. Ідея поширення мережі українських шкіл та літератури, підтримана М. Драгомановим, призвела до насильницької русифікації в українських землях. Звісно, що така політика вступала у протиріччя з ідеєю всеслов'янської єдності.
Не менш важливим було й те, що славізм як ідея та політична течія не мав теоретичного обґрунтування. Він існував лише у формі уявлення щодо спільності крові, до того ж не зовсім чистої, та схожості мов. Але ідея славізму, за висловом К. Леонтьєва (1831-1891), не мала відмітних релігійних, юридичних, побутових та художніх ознак, що у своїй сукупності складають повну та живу історичну картину певної культури [66, с. 109]. У слов'ян був відсутній й загальний історичний зв'язок. Якщо взяти будь-яку з культур західноєвропейських країн, то можна визначити їх відмінність між собою. І все ж їх об'єднувала загальна ідея європеїзму.
Деяка частина російського суспільства ("західники") орієнтувалася на західноєвропейську модель розвитку, яка свого часу впроваджувалася Петром 1. Певне, що з точки зору вибору Росією шляхів розвитку мали сенс як "слов'янофіли", так і "західники". Це підтвердив і досвід Японії, яка під кінець XIX ст. перетворилася на країну з ефективною, типово раціонально-капіталістичною економікою, зберегла водночас власні релігійні й національно-культурні традиції [22, с. 493]. Інша річ, що ця справа містила далекосяжний політичний підтекст, в контексті якого Москва розглядалася як "Третій Рим".
Таким чином, питання щодо цивілізаційної ідентичності Росії набуло не тільки теоретичного, а й практичного значення. Не стояв осторонь цього й М. Данилевський, який раніше за інших зрозумів, що для розв'язання східного питання, утворення слов'янської конфедерації необхідно підвести певну теоретичну платформу. Ось чому метою написання книги "Росія та Європа" було розроблення теорії культурно-історичних типів, у якій головна увага була приділена обгрунтуванню самобутності й історичній місії слов'янства та його авангарду – Росії, яка мала досвід самостійного політичного життя.
Основні положення теорії культурно-історичних типів М. Данилевського
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації» автора Павлов О.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина II. Історичний процес у світлі теорій цивілізації“ на сторінці 2. Приємного читання.
