На той час Хмельницький, мабуть, іще не плекав думки про непідлеглість. В усякому разі до травня 1648 р., як це випливає з наведеного вище універсалу, він виконував план короля, сподіваючись тільки домогтися більшої незалежності України в рамках польської держави й одержати булаву з рук Владислава IV. Такого висновку - хоче він того чи не хоче - доходить кожен, хто не просто констатує факти, а й намагається їх проаналізувати. Ось що пише з цього приводу історик Микола Аркас: "Вся Україна тоді повстала. Сам Хмельницький, мабуть, не сподівався, щоб так йому пощастило. Про нього ходила поголоска, що він хоче збудувати нову, українську державу, що вже іменує себе Великим Князем. Але сам він ще не сягав думками так далеко. Він навіть не думав тоді одірвати Україну від Польщі"
Так, смерть Владислава вочевидь перекаламутила плани Хмельницькому. їхній спільний задум провалився, гетьман зостався сам-на-сам зі своєю армією - між повсталою Україною, яку зрушив на війну, та напівпереможеною Польщею, якій усе ще служив, маючи знахабнілих магнатів, ворогів короля, за своїх власних ворогів, а також ворогів великої, могутньої Польщі "від моря до моря". Та переінакшувати чогось іще не зважувався.
Поки Хмельницький отак надумувався, поки налагоджував таємні переговори з овдовілою королевою Марією-Людовікою і канцлером Оссолінським, що втратив будь-яку довіру аристократів, війна розгорталася за своїми законами.
Маловідомий на сьогодні в нас командир корпусу повстанців генеральний осавул Родак (постать полемічна) учинив напад на табір правителя Литви князя Радзивілла, а той зі свого боку, напав на Чернігівщину. Родак буквально розтрощив армію Радзивілла, захопивши артилерію та казково багату здобич. Сам Радзивілл урятувався. Але Литва, як і Польща, з якою перша перебувала у федерації, втратила кращу частину своєї армії і свою військову славу. З'єднавшись із корпусом полковника Худорбая, Родак рушив на Новгород-Сіверський. Він захопив штурмом Чернігів і очистив від поляків Стародубщину. На Галичині бився корпус полковника Носача. Зрештою, Польща відчула, що незабаром козаки з'являться і в передмісті Варшави.
І стрепенулась.
Передусім треба було зібрати нове військо і призначити командувачів. Після довгих сумнівів сейм назвав великим коронним гетьманом князя Домініка Заславського. А його заступниками стали Конецпольський і Остророг. У козацькому гурті ці призначення зняли на кпини. Знаного зі свого потягу до розкошів та лінощів Заславського прозвали "периною", юного Конецпольського - "дитиною", а відомого своєю вченістю Остророга - "латиною".
Але як би не глузували з польських генералів козаки, ті таки зуміли зібрати нову армію і повести її в Україну. Повстанців вони зустріли на річці Пилявці (територія сучасної Хмельниччини). Перший день битви подав надію полякам. Якби Заславський мав більше рішучості, вони б, можливо, навіть узяли штурмом пилявецький замок, де перебував тоді штаб Хмельницького. Але наступного дня на допомогу козакам прибув з невеликим загоном татар старший син гетьмана Тиміш. Татар було якихось 4 тисячі, проте їхня поява навела Хмельницького на думку розіграти "татарську карту".
Наказавши більшій частині своїх вояк повивертати кожухи (є дані, що на роль ординців погодився полк Кривоноса), він улаштував цілу виставу. Під вигуки "Алла! Алла!" до його табору ніби все "прибували та й прибували" загони татар. їм салютували з рушниць, дзвонили в литаври, били в барабани. А вдосвіта в полон до поляків раптом потрапив перебраний за попа козак-смертник. Він, як і його відважні попередники, зумів запевнити поляків у тому, в чому хотів запевнити їх Хмельницький. Сказав, що прибуло вже 40 тисяч татар. Та це лише передовий загін...
У таборі поляків зчинилася паніка. Страх перед татарами вони завжди мали містичний.
Як бачимо, Хмельницький як полководець і цього разу використав увесь арсенал тогочасних засобів боротьби та психологічного тиску на ворога. А серед народу чи не відтоді почало жити прислів'я: "Ось я до тебе виверну кожуха!" Тобто, добре тебе за непослух провчу.
Опис битви забрав би надто багато місця, тому залишимо його історикам. Нам же важливо те, що для поляків усе скінчилося цілковитою поразкою. Здобиччю стали 80 гармат (за іншими данними - 92 гармати - пребагатющий трофей!) і майже 100 тисяч возів з усіляким добром серед якого була і гетьманська булава Домініка Заславського. Козаків завжди вражало прагнення польських шляхтичів вирушати на війну з такою кількістю різного побутового непотребу, що їхній бойовий табір частенько перетворювався на щось подібне до ярмарку. За свідченням очевидців, лише гори досить коштовного майна і десятки бочок з напоями не дали повстанцям перебити поляків усіх до єдиного: здобувши горілку та вино, козаки раптом почали розуміти, що в подальшому переслідуванні ворога особливої потреби вже немає.
Кілька днів Хмельницький ішов до кордонів Польщі, не зустрічаючи опору. Але замість того, щоб просто з маршу заскочити на її територію, він став табором коло Збаража, трохи на північ від Тернополя, і скликав командирів полків на раду. "Чого зичить собі шановне товариство? - спитав. - Заглибимось у Польщу та доб'ємо ворога, чи повернемося до нашої любої України?" Це питання приголомшило присутніх. Вони добре бачили, що Польща лежить перед ними абсолютно беззахисною. Що такій величезній армії, яку вони зібрали і яку ще зберуть, просуваючись до Галичині, там просто нема кому протистати. А тому не можна гаяти ані години. "На Польщу!" - стайно гукнули вони. - Позбудемось ляхів раз і назавжди!". І таки позбулися б. Якби Хмельницький погодився їх повести.
Окрім цього, розуміючи, що під їхньою владою незабаром може опинитися вся Польща, тобто утвориться нова імперія - тепер вже українська, - воєначальники запропонували Хмельницькому вже офіційно, на Великій Раді козаків та повстанців, прийняти звання і відзнаки (клейноди) Великого гетьмана всієї України.
І що ж мовив полководець, який, по суті, розбив армію Польщі і міг узяти її столицю? Ви маєте рацію: булаву гетьмана він прийме тільки з рук короля Речі Посполитої! Короля, якого Польщі ще тільки треба обрати. Як тут не згадати Олександра Македонського? Воюючи проти Еллади, вбиваючи кращих її синів та перетворюючи міста на руїни, він -як про найвищу винагороду для себе особисто - мріяв про день, коли еллінські правителі визнають його елліном.
Замість того, щоб закріпити свою перемогу, Хмельницький почав дробити армію, розсилаючи полковників кого куди - ніби для того, щоб зібрати нові загони. А сам заходився брати в облогу Львів - бездарно і безуспішно. Можна собі уявити, що для таких полковників, як Нечай, Богун, Сірко, подальша служба під його командуванням почала здаватися жахливим сном. Вони відчули зраду. І дехто почав відверто говорити про це.
А тим часом Хмельницький, втрачаючи ініціативу, посилюючи опозицію собі і даючи можливість Польщі зібратися з силами, дедалі безнадійніше втягувавсь у політичні інтриги Варшави. Чи думав він тоді про те, якою кров'ю народною заплачено за його перемоги і якої ще крові коштуватиме народові його поведінка? Навряд. Мав рацію чужинець Проспер Меріме, оголосивши як вирок: "Незабаром Хмельницький переконався" що, пожалівши Польщу, він зробив її ненависть ще немилосерднішою".
Із трьох більш-менш реальних претендентів на престол - братів Владислава IV Яна-Казимира і Кароля, а також трансільванського князя Ракоці, - Хмельницький зробив ставку на Яна-Казимира. Замість того, щоб переможно вивершити розпочату війну, він споряджає посланців до столиці Польщі, а вони переказують сеймові його волю. Очевидці свідчать, що коли на Вольській рівнині поблизу Варшави проголошували королем Яна-Казимира, на обрії палали замки. їх попідпалювали козаки, які, цілком можливо, проривалися до столиці, вже не слухаючи наказів Хмельницького (а таке бувало). Втім, можливо, цей вислів слід вважати метафоричним.
Що ж зробив король, одержавши з допомогою Хмельницького корону? Спочатку завів переговори, нав'язуючи гетьманові умови, що дуже нагадували капітуляцію, і їх, ясна річ, Хмельницький відкидав. Згодом пішли умови ніби трохи м'якші. А далі... Скориставшись із часу, що його Хмельницький, можна сказати, просто подарував його величності на балачки, король зібрав нову армію й кинувся в Україну -придушувати повстання та давати лад, якого прагнули магнати. Тобто загнати збунтоване бидло, як вони зневажливо називали українських селян, назад у ярмо.
А що ж гетьман? У січні 1649 р. він урочисто входить до Києва. Зустрічали його з королівськими почестями: дзвонили в усі дзвони, стріляли з гармат, благословляв митрополит, студенти Академії прославляли його в своїх віршах - латинською та українською мовами. Кияни ще не дорозумілися, що гетьман прибув до столиці занадто рано. І підтвердженням цього виявилася навала в Україну відродженої польської армії.
А потім була битва під Зборовом. На допомогу Хмельницькому прийшла майже вся кримська орда, буджацькі татари, були навіть загони північно-кавказьких народів, зокрема черкесів. Туреччина послала йому корпус із 6 тисяч добірних яничар. Під знаменами гетьмана було понад 200 тисяч воїнів, тобто армія, за європейськими уявленнями, просто-таки величезна.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга Друга. Клейноди козацької слави.“ на сторінці 8. Приємного читання.
