Тиміш Хмельницький, полковник, командир корпусу визвольної армії.

Козацькі вожді України

Тиміш Хмельницький, полковник, командир корпусу визвольної армії

Тимошеві Хмельницькому (1632-1653), старшому синові гетьмана, випало прожити коротке, - лише двадцять один рік, — але вельми буремне лицарське життя. Йому було п'ятнадцять, коли батько взяв його з собою на Січ, де він почав виконувати обов'язки джури (ад'ютанта). В березні 1648 року він був у складі посольства до Криму на чолі з Б. Хмельницьким, яке мало на меті домовитись з ханом про підтримку повстання і спільну боротьбу проти поляків. Іслам-Гірей погодився надати Хмельницькому військову допомогу. І заручником її в Бахчисараї залишився Тиміш.

Слід сказати, що це був доволі драматичний момент і для вождя повстанців, і для Тимоша: будь-яка неузгодженість чи суперечка між гетьманом і ханом, будь-яке невдоволення татарського війська, - і заручника могли стратити. Проте іншого виходу Богдан Хмельницький не бачив, а син його, юний козак, зустрів таке рішення мужньо. Що ж до хана, то він, як відомо, свої зобов'язання виконав: послав на допомогу козакам загін із 4 тисяч шабель під командою перекопського мурзи Тугай-бея.

В Криму Тимошеві довелося перебути кілька місяців. Готуючись до військової і політичної діяльності, цей вольовий юнак не прогайнував їх марно: вивчав татарську мову, придивлявся до звичаїв, багато фехтував, опановуючи бойові прийоми татарських вершників.

Напередодні битви під Пилявцями, Тиміш прибув до ставки батька з кількома тисячами татар, якими командував Карабчі-мурза, і які, судячи з усього, були передовим загоном війська Тугай-бея чи й самого хана. Загін особливо значного поповнення собою не становив, але прибуття його Хмельницький використав знаменито. Він наказав козакам повбиратись у вивернуті кожухи, на що залюбки погодився полк Кривоноса, і з вигуками "Алла! Алла!" йти в атаку разом з татарами. Це мало не до смерті перелякало поляків, які психологічно не терпіли татар, і яким здалося, що прибула ціла орда. Разом з цим полком ускочив до польського табору й Тиміш Хмельницький, що вже почувався добре навченим воїном.

Увесь подальший час Тиміш лишався в ставці гетьмана, який уважно придивлявся до поводження сина, Його змужніння, мріючи про те, що згодом він теж стане володарем гетьманскої булави.

В липні 1650 року до Хмельницького прибув один із польових командирів татарського війська Байзаклин-баша, який привіз послання свого повелителя. Хан наполегливо просив Хмельницького допомогти у війні проти Московії. Формально гетьман нібито відмовив ханові у такій допомозі, але відомо, що він створив окремий корпус і під командуванням Дем'яна Лисовця і Тимоша Хмельницького перекинув у донські степи, на річку Міус.

Поява цього войовничо налаштованого українського війська дуже занепокоїла донських козаків. А занепокоїло тому, що поруч із козацьким корпусом ішов великий загін кримських татар. То чи не на донську вольницю вони зібралися нападати? З'ясувавши, що військо готується до походу проти черкесів, донці заспокоїлися і, за свідченнями літописців, пригостили гетьманового сина та його козаків кількома бочками вина, рибою та іншими почастунками. Важко сказати, чому, - може, вино виявилося занадто міцним, може, ще чомусь, але походу проти черкесів не відбулося. Зате відбувся похід у Молдову.

Якогось ранку, згадавши, що синові минуло вісімнадцять, Богдан Хмельницький, як будь-який батько, замислився: чи не час напитувати синові нареченої? "В чому проблема, - скажете ви, - хіба мало гожих дівчат в Україні?" Ні, звичайно, гарних дівчат тут ніколи не бракувало. Але ж ішлося про сина гетьмана. Хмельницькому хотілося, щоб це була не просто дівчина, а донька котрогось із можновладців. Наприклад, господаря Молдови Василя Лупула, який уже - через старшу свою дочку - породичався з литовським гетьманом Янушем Радзивіллом. От тільки Лупул вважав, що його донька гідна європейського принца, а не сина якогось там козака-повстанця, якого не сьогодні-завтра король Польщі, можливо, посадить на палю. І сказав нашому гетьманові: "Пардон, Розанда не для твого сина". Для початку Хмельницький злегка полякав його, демонструючи силу і готовність розпочати війну. Лупул справді злякався, і пообіцяв прийняти старостів Тимошевих. Та на якомусь часі передумав: сподівався, що король Польщі допоможе йому позбутися таких "сватів". Й ось тоді, восени 1650 року Б. Хмельницький зібрав чималий корпус війська і подався в Молдову. Під орудою полководця виявилося понад 16 тисяч козаків і близько 20 тисяч татар.

Не будемо зараз розмірковувати над тим, наскільки виправданим було таке "сватання", навіть коли зважити, що за ним стояв виразний політичний інтерес. Нам важливіше звернути увагу на те, що під час цього походу Тиміш Хмельницький справді показав себе талановитим воєначальником. Він завдав військам господаря кілька поразок у лобовому бою, заволодів десятками містечок, зрештою, дійшов до тодішньої столиці Молдови Ясс і здобув її штурмом.

Аж тоді В. Лупул визнав, що припустився помилки в оцінці якостей свого майбутнього зятя, сплатив чималу суму відкупного - за порушення обіцянки гетьманові Хмельницькому, твердо пообіцяв оддати Розанду та ще й стати — і це найважливіше - союзником козаків. Але весілля попросив трохи відкласти. Хмельницькі теж з весіллям не квапились. Часи випали такі, що гідно справити його неможливо: походи, бої... А навесні 1652 року стало ясно, що Лупул і тепер свого слова не додержить: він налагодив тісні контакти зі своїм зятем Яном Радзивілом та польським королем, і готовий разом з ними виступити проти України.

В цій ситуації гетьман побачив, що час серйозніше "побалакати" з Лупулом. Він зібрав велике військо, одним із корпусів якого командував Тиміш, і вирушив до Молдови. Лупул сподівався такого і кинувся до короля: потрібна допомога. І вона прийшла: поблизу Кам'янця-Подільського козаків перестріли поляки — понад двадцять тисяч добірного війська на чолі з польним гетьманом М. Калиновським. Ця битва, що дістала назву Батозької (поблизу гори і села Батіг), виявилась трагічною для поляків. Частина кавалерії просто відмовилась од бою, оскільки всім було ясно, що козаків разом з татарами не здолати. Почалася перестрілка між нею і німецькими найманцями, які зберегли віру Калиновському. Скориставшись із цього, козаки скерували сили до великого обозу. Весь його спалили, охорону перебили. Це викликало паніку, яка ще більше прислужилася козакам і татарам: майже все польське військо полягло, переважна більшість командирів, а серед них і сам Калиновський, загинула. Шлях на Молдову був відкритий.

Розгром поляків і надзвичайно вдалий похід у Молдову набув згодом такого розголосу, що бандуристи почали оспівувати його в думах, одна з яких, що починається словами: "Як із Низу, із Дністра, тихий вітер повіває" дійшла до наших днів.

Відтак знову, вже вдруге, Лупул відчув, що недооцінив майбутнього зятя та його батька-гетьмана і попросив миру. Розанді довелося брати посаг і їхати до України. Весілля, як і годиться, було гучним. Ось тільки жити молодим довелося недовго.

Влітку 1653 року Ян-Казимир поклав собі повести проти Хмельницького справжню, велику війну. Маючи понад 60 тисяч війська, він підійшов до Кам'янця-Подільського. Туди прибуло також кілька тисяч ополченців "посполитого рушення". Оскільки основні події мали розгортатися поблизу Молдови, король не хотів, щоб у тилу в нього перебували війська Лутхула, союзника Хмельницького. Не без королівського сприяння правителі Семиграддя й Валахії повели свої війська на Ясси, і Лупул з рештками власного війська мусив утікати в Сучаву. Там він нібито замкнувсь у фортеці і плекав єдину надію, що на допомогу прийдуть українці. Вони прийшли. Невеличкий корпус привів Тиміш. Він розгромив кілька загонів семиградсько-валаського війська й пробився до Сучави. Але тут з'ясувалося, що в місті - практично жменька солдатів, а самого Лупула вже нема. Небагато було й козаків. До Сучави тим часом ішли війська угорців, валахів, нового правителя Молдови та ще й загін поляків.

Ця величезна армія взяла Сучаву в облогу й готувалась до штурму. Відчувши, що розв'язка може бути трагічною, гетьман Хмельницький поспішив на допомогу, але встиг дійти тільки до Жванця, поблизу Кам'янця-Подільського: шлях перепинив король Ян-Казимир, що привів сюди цілу армію.

Як же загинув Тиміш Хмельницький? Перш ніж опинитися в Сучавській фортеці, він, маючи понад 10 тисяч війська, в складі якого справжніх, загартованих козаків було небагато, - найзначнішу його частину становили татари, гуцули і повстанці з Прикарпаття, - здобув кілька переконливих перемог. Зокрема, розбивши в бою війська волоського князя Стефана Бурдуца, примусив його тікати в бік Валахії. Проте Тиміш на цьому не зупинився, він теж пішов у Валахію.

Але якщо в Молдові місцеве населення ставилося до нього як до союзника, то у Валахії його сприйняли як завойовника. Скрізь, куди він прибував, - населення бралось до зброї. Військо гетьманенка поступово тануло.

Скінчилось на тому, що валахи з угорцями об'єднались і завдали Тимошеві Хмельницькому поразки. Але такої, що, відступаючи, йому пощастило врятувати тільки козацьку кінноту. А вся карпатська піхота, як свідчать дослідники, полягла в бою. Це дало підставу декому з сучасників та літописців закидати молодому полководцеві, що він дбав лише про порятунок козацтва, й оддав на поталу ворогам піхотне ополчення.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тиміш Хмельницький, полковник, командир корпусу визвольної армії.“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Відчуття вічності. Вступне слово.

  • Книга перша. Лицарі дикого поля.

  • Костянтин Острозький. Князь, великий гетьман литовський, гетьман українського козацтва.

  • Михайло Глинський. Князь, керівник антилитовського повстання.

  • Предслав Лянцкоронський. Гетьман українського козацтва.

  • Остафій Дашкевич. Гетьман, один з фундаторів українського козацтва.

  • Дмитро Вишневецький. Князь, засновник запорізької фортеці, гетьман запорізького козацтва.

  • Остафій Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.

  • Венжик Хмельницький. Гетьман українського козацтва

  • Михайло Вишневецький. Князь, гетьман українського козацтва

  • Іван Свирговський. Гетьман українського козацтва.

  • Богдан Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.

  • Павлюк. Кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Нечай. Військовий осавул, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Іван Підкова. Гетьман українського козацтва, Великий князь (господар) Молдови

  • Яків Шах. Кошовий отаман, гетьман українського козацтва.

  • Ян Оришевський. Гетьман реєстрового козацтва

  • Самійло Зборовський. Гетьман українського козацтва.

  • Богдан Микошинський. Гетьман запорізького козацтва.

  • Михайло Ружинський. Князь, гетьман запорізького козацтва.

  • Гаврило Полуботок. Кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Василь-Костянтин Острозький. Князь, полководець, громадський діяч.

  • ЗАХАР КУЛАГА, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Лук'ян Чорнинський. Гетьман запорізького козацтва.

  • Северин Наливайко. Гетьман українського козацтва, гетьман повстанської армії.

  • Григорій Лобода. Кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва, гетьман повстанської армії.

  • МАТВІЙ САУЛА, полковник, наказний кошовий отаман, гетьман повстанської армії.

  • Стефан Кремпський, полковник запорізького козацтва, гетьман повстанського війська.

  • Каспар Підвисоцький. Полковник, кошовий отаман.

  • Кирик Ружинський, князь, гетьман запорізького козацтва, командир польсько-українських ополченців.

  • Христоф Нечковський. Гетьман реєстрового козацтва.

  • Гнат Василевич. Гетьман запорізького козацтва.

  • Семен Скалозуб. Гетьман реєстрового козацтва.

  • Самійло кішка, гетьман запорізького козацтва.

  • Гаврило Крутневич, гетьман українського козацтва.

  • Іван Куцкович, гетьман запорізького козацтва.

  • Іван Косий, гетьман запорізького козацтва.

  • Кернозинський, полковник війська запорізького.

  • Михайло Найманович, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Григорій Тискиневич, гетьман запорізького козацтва.

  • Петро Сагайдачний, кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.

  • Петро Одинець, кошовий отаман низових козаків, український дипломат.

  • Дмитро Барабаш, гетьман запорізького козацтва.

  • Петро Жицький, наказний гетьман козацького війська.

  • Яцко Бородавка, гетьман запорізького козацтва.

  • Оліфер Голуб, гетьман реєстрового козацтва.

  • Олексій Шафран, полковник, отаман запорізьких і донських козаків.

  • Марко Жмайло, гетьман запорізького козацтва.

  • Михайло Дорошенко, гетьман запорізького козацтва.

  • Андрій Діденко, гетьман реєстрового козацтва.

  • ТАРАС ТРЯСИЛО, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.

  • Тиміш Орендаренко, гетьман реєстрового козацтва.

  • Андрій Гаврилович, гетьман нереєстрових козаків.

  • Григорій Чорний, гетьман запорізького козацтва.

  • Левко Іванович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Семен Перев'язка, гетьман реєстрового козацтва.

  • Іван Сулима, гетьман запорізького козацтва.

  • Василь Томиленко, гетьман реєстрового козацтва.

  • Сава Кононович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Павло Павлюк, гетьман українського козацтва, командувач повстанської армії.

  • Михайло Татаринов, полковник, командир експедиційного козацького корпусу.

  • Ілляш Караїмович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Яків Остряниця, гетьман нереєстрового козацтва, командувач повстанської армії.

  • Дмитро Гуня, кошовий отаман, гетьман повстанського війська.

  • Карпо Скидан, полковник нереєстрових козаків, командир повстанських загонів.

  • Павло Носковський, полковник, головнокомандувач козацького війська в Австрійській імперії.

  • КАРПО ПІВТОРАКОЖУХА, полковий осавул, гетьман повстанської армії.

  • Максим Гулак, гетьман повстанської армії.

  • Іван Барабаш, наказний гетьман реєстрового козацтва.

  • Книга Друга. Клейноди козацької слави.

  • Іван Виговський, генеральний писар, гетьман України.

  • Максим Кривоніс, полковник черкаський, перший полковник визвольної армії.

  • Іван Богун, полковник вінницький, наказний гетьман визвольної армії.

  • Филон Джалалія, полковник прилуцький, полковник кропивнянський, дипломат, наказний гетьман визвольної армії.

  • Тиміш Хмельницький, полковник, командир корпусу визвольної армії.
  • Матвій Гладкий, полковник миргородський, полковник Визвольної армії, керівник антипольського повстання.

  • Мартин Небаба, полковник чернігівський, полковник Визвольної армії.

  • Станіслав Морозенко, полковник реєстрового козацтва, полковник корсунський, командир корпусу визвольної армії.

  • Іван Золотаренко, полковник ніжинський, наказний гетьман визвольної армії.

  • Филон Гаркуша, полковник Визвольної армії, командир окремого повстанського корпусу.

  • Кіндрат Бурляй, полковник гадяцький, наказний гетьман визвольної армії.

  • Максим Нестеренко, полковник корсунськй, полковник Визвольної армії.

  • Степан Пободайло, полковник, командир окремого корпусу Визвольної армії, наказний гетьман Лівобережної України.

  • Яків Томило, наказний гетьман Визвольної армії.

  • ЛАВРІН КАПУСТА, полковник гадяцький, суботівський городовий отаман.

  • Федір Лютай, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Данило Нечай, полковник брацлавський, полковник Визвольної армії.

  • Семен Височан, керівник козацько-селянського повстання на Галичині, полковник війська підгірського, полковник Визвольної армії, полковник Лисянський.

  • Худолій, гетьман повстанців, гетьман України.

  • Іван Ганжа, полковник Уманський, полковник Визвольної армії.

  • Йосип Глух, полковник уманський, командир корпусу Визвольної армії.

  • Іван Сірко, полковник Визвольної армії, полковник кальницький, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Іван Стягайло, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Іван Нечай, полковник Визвольної армії, полковник білоруський, відомий дипломат.

  • Юрій Хмельницький, гетьман України.

  • Григорій Лісницький, полковник Миргородський, наказний гетьман України.

  • Іван Ковалевський, дипломат, генеральний осавул визвольної армії.