"Уся середньовічна історія України - це буремний літопис воєн і повстань, майже безперервних воєн і повстань. Народ, що витворив одну з найдосконаліших армій світу - козацьку, вже не міг, не мав права належати до гноблених і визискуваних, навіть якби для остаточного визволення довелося воювати тисячу літ".
Богдан Сушинський
Іван Золотаренко (р. н. невід. - помер 1656) походив з давнього козацького роду, предки якого козакували ще за часів заснування Січі. Обставини склалися так, що певний час він був одним з найближчих до гетьмана полковників, якому Хмельницький цілковито довіряв і посилав у важливі рейди на північ України та до Білорусії. Ця близькість до гетьмана пояснювалася, зокрема, тим, що третьою дружиною Б. Хмельницького була рідна сестра Золотаренка Ганна, а ще тим, що цей полковник справді мав великий хист до військової справи і умів знаходити вихід з найскладніших ситуацій.
В лавах Визвольної армії Іван Золотаренко - від початку повстання. До нас не дійшло ніяких конкретних фактів, які б давали можливість відтворити хоч один його подвиг у ті роки, проте відомо, що він брав участь у битвах під Жовтими Водами, під Корсунем, у Пилявецькій кампанії. Протягом 1653-55 років був полковником ніжинським. Тож цілком природно, що, коли Хмельницькому знадобилося призначити когось наказним гетьманом, який би, маючи окремий корпус, діяв на півночі України та в Білорусії, вибір припав саме на полковника Золотаренка. В перспективі, якби Україна не опинилася в складі Московії, а зуміла зберегти незалежність і закріпити свій вплив у Білорусії, - а був час, коли цей вплив мав неабияку силу, — Іван Золотаренко, по суті, міг би стати гетьманом Білорусії. До того йшлося.
З'єднавшись із Московією, Україна опинилась у надзвичайно складному військово-дипломатичному становищі. Ніхто з її сусідів не зичив собі посилення Московії коштом України.
Утворилася навіть природна коаліція однодумців, до якої входили Польща, Туреччина, Крим, Молдова, Валахія... І дехто з неї, особливо Польща, намагалися обстояти свою позицію зі зброєю в руках. Полум'я війни, отже, над Україною не вщухало.
1654 року корпус Золотаренка прибув до Білорусії, щоб допомогти козацьким загонам, які вже там діяли. У цей самий час розпочали бойові дії проти Польщі війська Московії.
Основу корпусу Золотаренка становили полки, сформовані на Чернігівщині, - Чернігівський, Ніжинський, Стародубсь-кий. За даними "Історії русів", загальна чисельність його війська разом із п'ятитисячним загоном охочекомонних, тобто не козаків, добровольців, сягала близько 25 тисяч шабель, і рейд наказного гетьмана розпочався успішно. Українське військо рухалося вздовж правого берега Дніпра, розпорошуючи польські загони та все далі заглиблюючись у Білорусію, а відтак, наближаючись до історичних кордонів Литви.
Козакам протистояли війська литовського гетьмана Яну-ша Радзивілла. І хоч це був досвідчений полководець, козаки відбили таки в нього Лоїв, Гомель, взяли в облогу Бихов... До речі, в складі цього козацького війська перебував і юний Юрій Хмельницький, син гетьмана й сам майбутній гетьман, тобто Богдан Хмельницький довірив І. Золотаренкові як родичеві військовий вишкіл сина.
Навесні 1655 року - з наказу Хмельницького та на прохання московітського царя - Іван Золотаренко підвів свій корпус під Смоленськ. У місті був великий і добре озброєний польський гарнізон, що міг дозволити собі тактику частих вилазок. Проте Золотаренко, укріплюючи свій табір, поробив там і насипні редути. Викотивши на них артилерію, він тримав під вогнем цілий Смоленськ.
Слід зазначити, що Смоленськ був тоді причиною для постійного напруження у польсько-московітських взаєминах, саме через нього нераз виникали політичні та збройні конфлікти. Тому цар Олексій Михайлович, який - не без згоди Хмельницького — зміркував, що здобувати цю могутню фортецю найліпше, жертвуючи життями українців (між іншим, ця традиція збереглася потім на віки), надав діям І. Золотаренка величезного значення. Відомо, що в липні він особисто прибув до ставки наказного гетьмана, щоб стежити за штурмом. Але поляки дізналися про його приїзд і двома загонами вдарили на козацький табір, можливо, маючи надію не тільки відтіснити козаків, а й захопити в полон царя.
Одначе вони не взяли до уваги тактику наказного гетьмана, який завжди кілька резервних загонів тримав поза табором. І вони, ці загони, в критичний момент затисли поляків у лещата. Та такі, що хоч поляки двічі ніби виривалися з них, та вже край самісіньких мурів міста, мусили здатися в полон.
Цареві це дуже сподобалось, але, як і всім загарбникам, закортіло більшого. Дізнавшись, що в битві близько 5 тисяч поляків загинуло і близько двох з половиною тисяч узято в полон, він почав наполягати, щоб Золотаренко негайно йшов на генеральний штурм міста. Та досвідчений полководець не погодився: наміру покласти військо під могутніми мурами Смоленська не мав. І негайних, непідготовлених штурмів не визнавав.
Кілька днів він методично обстрілював місто з гармат, а козаки тим часом потай підвели підкоп під ту частину муру, що виходила на Дніпро. І вона завалилась, давши дорогу козакам. Та була ще одна деталь у підготовці війська до штурму. Золотаренко наказав усім озброїтися списами, яких гарнізон міста майже не мав. Великою мірою це й визначило перебіг битви. Швидко вистріливши свої набої, поляки не встигали перезаряджати рушниці й пістолі, а битися шаблями, проти озброєних списами важко і безнадійно...
Розчулений тим, що по українських і польських трупах йому вдалось на білому коні в'їхати до такого жаданого Смоленська, російський цар надав Золотаренкові звання російського дворянина, а всьому війську видав Грамоту, згідно з якою до російського дворянства "сопричислювалось" і все офіцерство, що брало участь у штурмі Смоленська. Дворянами мали зватися і їхні нащадки. Ось так білоруське місто Смоленськ стало "містом російської слави".
Під Смоленськом шляхи царя і наказного гетьмана розійшлися. Перший повернувся до Москви, а другий рушив далі, вглиб Білорусії - добувати ціною крові українських козаків інші міста для російської імперії. Єдине, що його втішало при цьому - битися доводилося проти армії польського короля, а отже, цим він допомагав у боротьбі з поляками своєму народові і, зокрема, армії Б. Хмельницького.
Щоправда, під час цього, вже другого для Золотаренка, походу в Білорусію, стався політичний конфуз. Річ у тім, що білоруські повстанці й селянство сприймали козацького ватажка мало не як свого національного героя. В багатьох селах і містечках люди скликали ради і проголошували себе українськими підданими, чоловіки голили голови, залишаючи на них оселедці, й оголошували свої повстанські загони козацькими, підпорядкованими гетьманові Хмельницькому. Вони так само, як і українці, не хотіли панщини...
Такий поворот подій страшенно не сподобався цареві московітів. Російські посли почали тиснути на Хмельницького, щоб той погамував Золотаренка, а ще ліпше - відкликав його з Білорусії. Бо ж як це воно: білоруси визнають зверхність українського гетьмана, а не російського царя-батюшки?!
Проте ні Хмельницький, ні сам Золотаренко на настрої царя не зважили. Першим містом, яке Золотаренкові довелося штурмувати після Смоленська, був Гомель — його поляки знову запосіли, вирубавши невелику козацьку залогу. Досвідчений майстер облог і штурмів, наказний гетьман і цього разу швидко пробивсь у місто. Але це ще не було перемогою: непорушною скелею стояв фортечний замок. Та й до нього, як свідчить автор "Історії русів", Золотаренко способу дібрав. Та ще й хитромудрого і цілком несподіваного. Він наказав повитягувати на найближчу церкву та дзвіницю гармати, і звідти розстрілювати гарнізон замку, що поставав перед козаками, як на долоні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Іван Золотаренко, полковник ніжинський, наказний гетьман визвольної армії.“ на сторінці 1. Приємного читання.
