Розуміючи, що не можна давати Хмельницькому можливості й далі формувати повстанську армію, коронний гетьман Польщі Микола Потоцький повів у квітні 1648 року свої війська на Січ. Наступали трьома колонами. Один загін, на чолі з сином командувача Стефаном Потоцьким, ішов Диким полем. Реєстровики, на чолі з гетьманом реєстру Барабашем - човнами по Дніпру. А слідом за ними, не поспішаючи, пересувався основний корпус під командою самого коронного гетьмана.
Діставши повідомлення розвідки про такий спосіб руху, Хмельницький вирішив не дати полякам з'єднатися. Полковник Ганжа зі своїм загоном перестрів козаків реєстру біля Кам'яного Затону і зумів переконати їх стати на бік повсталих. Убивши Барабаша та інших офіцерів, реєстровики приєдналися до полку Ганжі і разом з ним зміцнили військо Хмельницького, яке вже оточувало табір молодого генерала Стефана Потоцького край Жовтих Вод. До речі, саме з цим загоном козаків реєстру на бік Хмельницького перейшов відважний офіцер, татарин (за іншими даними - валах) Джалалія, який згодом став полковником і якийсь час навіть заступав Хмельницького в рангу наказного гетьмана.
Дізнавшись, що коронний гетьман Польщі М. Потоцький став табором біля Корсуня і не має уявлення, в якій ситуації опинився його син, Хмельницький завів із Стефаном переговори. Вимагав єдиного - віддати йому артилерію. Тільки й усього! Під слово честі шляхтича й офіцера. Поляки аж скипіли від такого нахабства. Довелося переконувати їх у реальності вимоги козацького отамана штурмом. Пішли полки Максима Перебийноса, Филона Джалалії та інших полковників... Захопити табору їм не пощастило, але поляки зазнали відчутних втрат, опинившись загнаними в табір, як досі самі мали звичай заганяти повстанців. Добра артилерія із вправними гармашами їм не допомогла. Зате Хмельницький ефективно використовував свою артилерію і психологічно тис на ворога переміщеннями татарської кінноти.
Одне слово, вже під час цієї, першої, великої битви козаки побачили: на військовій справі гетьман знається. З таким можна перемагати.
"Незабаром Хмельницький переконався, що, пожалівши Польщу, він зробив її ненависть Іще немилосерднішою"
Проспер Меріме
Слова офіцера-шляхтича, якого Хмельницький дав польському генералові Стефану Потоцькому, випускаючи його з табору, він не дотримав. Коли в країні (будь-якій) починається громадянська війна, підступність стає однією з найбільш шанованих чеснот тих, хто воює. Стефан Потоцький, якому пророкували велике майбутнє, не став чекати підкріплення, передав повсталим усі свої двадцять шість гармат, та ще й дозволив перейти в їхній табір усім українцям, а сам з воїнами-поляками організовано відступив у бік Корсуня, розраховуючи з'єднатись із військом батька. Але в болотистому урочищі Княжі Байраки на нього чекала засідка з козаків і татар.
У болотах Княжих Байраків майже все військо поляків полягло - у тім числі й од гармат, що їх передало козакам. Сам С. Потоцький потрапив у полон зі смертельною раною. Хмельницький наказав лікарям урятувати його, але ті не змогли. Двоє інших вищих офіцерів - Шемберг і Сапіга - були віддані в полон татарам разом із багатьма іншими полоненими поляками.
Дізнавшись від дивом урятованого драгуна про підступність Хмельницького і загибель свого сина, М. Потоцький так розлютився, що наказав каменя на камені не лишити від одного з найбільших на ті часи українських міст - Корсуня, вимордувавши мешканців. Але при цьому, ясна річ, навіть не уявляв собі, наскільки допоможе своїм звірством Хмельницькому. Почувши про трагедію Корсуня, вождь повстанців негайно порозсилав у всі кінці України емісарів, наказавши їм, на прикладі Корсуня, показувати, якого сатанинства припускаються поляки. Із вцілілих корсунців він сформував новий, уже не реєстровий, а повстанський Корсуньський полк, який, разом зі створеним дещо пізніше Чигиринським, став його гвардією. До Хмельницького потяглися цілі загони повстанців, винищуючи на своєму шляху все, що звалося поляком і католиком.
М. Потоцький чекав на військо Хмельницького, замкнувшись у міцно укріпленому таборі. Але майбутній гетьман і не збирався штурмувати його. Вчинив лише кілька демонстраційних атак. Натомість підсунув полякам добровольця - смертника Микиту Ґалаґана. "Випадково" опинившись у полоні, Ґалаґан спочатку вперто мовчав, але під лютими тортурами заговорив. Так, як його навчено: у Хмельницького вже велика армія, а на допомогу йому йде зі своєю ордою Іслам-Гірей. Отже, поляків чекає така сама загибель, як і тих, що чинили опір у таборі під Жовтими Водами.
Величезний польський табір ще не оточено. Ще є можливість відступити. Ґалаґан сам зголосився провести поляків найкоротшим шляхом у бік Богуслава. І повів. На засідку, де було перекопано й забарикадовано, де стояли гармати, а з-за кожного куща стріляли з рушниць і луків. Армії поляків не стало. Командувач М. Потоцький та його заступник М. Калиновський потрапили в полон і, разом з вісьмастами невільниками, серед яких було близько сотні вищих офіцерів, припали татарам. Це була перемога, яка буквально приголомшила Польщу. Країна зосталася тепер і без армії, і без вищого офіцерства. А на домір лихого, помер у ці дні Владислав IV. Річ Посполита, отже, зосталася ще й без короля.
До Білої Церкви армія Хмельницького, який тепер називав себе "гетьманом Війська Запорізького й усієї України по обидва береги Дніпра", прийшла тріумфальним маршем, поповнюючись усе новими загонами повстанців. І спинити її вже не міг ніхто. Слава про її перемоги долинула до найвіддаленіших куточків України. Й одразу ж, як із води, вродилися ватажки, що зуміли підняти повстання проти поляків на Волині, Поділлі, Галичині. Щоб підтримати їх більш організованою силою, а головне, взяти під свій контроль, Хмельницький посилає їм на допомогу свої полки на чолі з кращими командирами.
Згідно з твердженнями дослідників, в районі Переяслава повстанців підтримував загін Кривоноса, що налічував понад 20 тисяч шабель. На Поділлі - полки Ганжі і шляхтича Морозенка (Станіслава Мрозовицького). Між Києвом і Черніговом теж діяли чималі загони повстанців.
Коли Кривоніс ускочив зі своїм загоном на територію Волині, на батьківщину князя Єремії Вишневецького, козацький старшина Полов'ян повторив подвиг Ґалаґана. Під найлютішими тортурами він не переставав залякувати своїх катів величезним військом - із повстанців і татар, -яке нібито йде слідом за загоном Кривоноса. Життя своє герой закінчив на палі, але поляки повірили йому. Деморалізовані, вони похапцем кидали землі Волині, щоб сховатись у Польщі.
Таких повстанських жертв було немало. Але вони не були даремними. Народ ожив. Народ відчув себе народом. І боровся так, як і годиться боротися за свою волю і долю. Кривоніс визволив од польського панування майже все Лівобережжя - аж до Новгорода-Сіверського. Богун успішно діяв на Брацлавщині. Кидали в лабети жаху ворогів полковники Д. Нечай, Й. Глух, М. Гладкий, Ф. Гаркуша, Ф. Джалалія...
Недарма деякі воєначальники Визвольної армії, а слідом за ними й деякі історики, вважали, що Хмельницькому треба було якнайшвидше скористатися з того, що Польща лишилася без армії, без полководців і без короля, і просуватися на Західну Україну, далі - до Вісли, на Варшаву. На той час він уже став справді народним героєм, і за ним пішли б.
Славу гетьмана роздмухували ще й емісари. Щоб підкреслити закономірність появи в Україні такого вождя, почали посилено поширювати чутки про те, що Богдан Хмельницький - прямий спадкоємець крові і слави гетьмана запорожців Венжика Хмельницького, який дістав булаву 1534 року, за часів короля Жигмонта (Сигізмунда) Першого, і відзначився звитягою в боях із татарами. До речі, дослідники не заперечують факту такої кревності.
А що ж сам Хмельницький? Він у цю пору стояв під Білою Церквою давав перепочинок армії, упорядковуючи її, і розсилав у всі кінці України універсали, не забувши й про лист до короля. Але оскільки писав він Владиславу IV вже по його смерті, історики й досі не мають певності: чи то він пізно дізнався про смерть свого коронованого приятеля, чи то це послання слід вважати дипломатичною хитрістю.
Але цікаво, що в Універсалі, датованому 28 травня 1648 р., гетьман зізнається: "Я, Хмельницький, закликавши Господа Бога на допомогу і хитрощами відібравши в Барабаша королівський привілей, мусив розпочати цю воєнну справу з поляками, через яку, ми сподіваємось, Його Найвища Королівська Величність війною на нас не піде, оскільки розпочали ми цю війну з поляками з його королівського дозволу, бо поляки, з неповагою ставлячись до Його Королівської Превисокої Персони, мандатам і наказам його не підкорялися і постійно зачіпали інтереси Малоросії".
Як-то мовиться, карти на стіл: Хмельницький визнав, що критися йому далі ні з чим, і краще те, про що пошепки подейкували за його плечима, промовити вголос і самому.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга Друга. Клейноди козацької слави.“ на сторінці 7. Приємного читання.
