"Замки й фортеці - ось що залишається після нас на цій землі, вдивіться, в їх могутні стіни та вежі В них - наш родовід і наша історія, наша минувшина і наше майбуття, в них - безсмертя. Народ, що звів за часи свого існування хоча б одну фортецю, перед лицем історії вже безсмертний, уже належить вічності".
Богдан Сушинський
Військова кар'єра цього талановитого полководця, як і багатьох його попередників і наступників, розпочиналася з посади старости черкаського і канівського, староства які були даровані йому королем Польщі 1550 року. Походив він з одного з найдавніших і найславетніших українських князівських родів Вишневецьких, що, в свою чергу, брав початки від удільних волинських князів Гедиминовичів, а ті вбачали своє родове коріння в династії турово-пінських Рюриковичів. Тобто, по суті, за своїм генеалогічним древом Дмитро Вишневецький міг претендувати не тільки на титул Великого князя Київського, а й на престол короля України. Судячи з усього, на менше він - якби тільки дозволила ситуація - і не погодився б. Що ж до прізвища Вишневецький, то воно походить від містечка Вишнівця, яке, разом з іншими містечками й селами, належало родові князя.
Ясна річ, князь із таким "древом" довго сидіти на своїх староствах та розважатися дрібними сутичками з татарами не міг. Лицарсько-авантюрна натура його вимагала того, щоб він якнайшвидше пізнав світ, а світ дізнався про нього. Історики твердять, що причиною того, що Вишневецький кинув службу в польського короля і подався до турецького султана, було якесь дрібне непорозуміння між ним і Сигізмун-дом-Августом. Може, воно й так, може, й справді виникло якесь непорозуміння. Але що ж, королеві вже й на старосту свого гримнути не можна? Тому я певен, що в цьому непорозумінні слід вбачати не так причину, як привід до того, щоб лишити набридлі адміністраторські клопоти, рясні на дощі Черкаси, й податися на Південь. Варто подумати: яким це оригіналом слід бути, щоб православному князеві, який доти тільки те й робив, що громив татарські та турецькі загони й залоги, зібрати загін українських козаків і податися з ними до Стамбула, на службу султанові! Хоч, коли точніше, не на службу. Бо князь султанові не служив. Він у нього гостював. Але зі своїм загоном. Підтвердження цього знаходимо в листі короля, в якому він скаржився на нерозсудливість своїх підлеглих своєму ж таки підлеглому вельможі Радзівілові Чорному: "А від'їхав він (Д. Вишневецький - Б.С.) з усією своєю дружиною, тобто з усім тим козацтвом чи хлопством, що біля нього перебувало".
Уявляю собі вираз обличчя султана, коли той побачив край брами свого палацу таке "новопіддане" військо, та ще й на чолі з Вишневецьким, на якого кримський хан не раз йому скаржився. Приймаючи Вишневецького під свою руку, султан, мабуть, малював собі в уяві часи, коли на службу до нього, слідом за Вишневецьким, перейдуть інші українські князі і старости з усім козацтвом. Отоді вже горе буде й полякам, і всім іншим ворогам. Одначе й польського короля така перспектива стурбувала. Бракувало ще, щоб козаки, замість безперестану скубти татар і турків, почали нападати на польські кордони.
Можна не сумніватися, що теплий прийом, що його влаштував князю Вишневецькому султан, міг свідчити тільки одне: що переговори мали чітку антипольську спрямованість. Вишневецький був у такому самому становищі, в якому згодом опинився Б. Хмельницький: жоден із сусідів України не бажав її незалежності, усі були ворогами. Але ворогувати з усіма разом неможливо, отже, треба було когось брати в союзники, а когось дипломатично нейтралізувати. Хмельницький, як відомо, почав із того, що зробив союзниками татар. Вишневецький спробував почати з турків. І мене дивують історики, які в тому, що Вишневецький, бувши спочатку на службі в короля, перебрався до султана, а потому знов повернувся до короля - не вбачають нічого іншого, крім авантюризму. На мій погляд, у Стамбулі князь зондував грунт, заводив знайомства, вивчав досвід могутньої і своєрідної турецької армії.
Одначе настав час, коли він зрозумів: усе значно складніше, ніж здавалося. Султан згоден прийняти його як полководця, який би воював проти поляків, але ніколи не погодиться з тим, щоб Україна здобула незалежність. А в цей час і король через своїх послів почав нашіптувати Вишневецькому "Слухай, чоловіче, посидів собі в Стамбулі — й годі. Що ти там висидиш? Повертайся - Черкаси і Канів твої". І слова свого додержав: щойно Вишневецький повернувся - Черкаси й Канів перейшли під його врядування.
Та невдовзі князь переконався, що йому однаково невесело що в Черкасах, що в Стамбулі. Живого звитяжного діла нема, значних походів не чути, слави - кіт наплакав. Лише татари безперестану надокучають. Щоб остаточно позбутися цього клопоту і раз назавжди перепинити ординцям шлях в Україну, князь вирішив довести до кінця ідею своїх попередників - поставити на острові Хортиці справжнє укріплення й тримати там постійний гарнізон.
Але це має бути гарнізон не такий, як був досі. Це має бути залога з воїнів-професіоналів, для яких захист кордонів України - основна функція, сенс усього їхнього існування.
Саме за такою логікою міркування він і дійшов думки про створення своєрідного лицарського козацького Ордену - тієї найідеальнішої й найсуворішої організації військового товариства, яку тільки й могло винайти людство.
Оскільки діялось це все в XVI столітті, то по зразки ходити далеко не треба було. Принаймні, не далі, як до тих статутів, з якими Вишневецький добре ознайомився, мабуть, іще тоді, коли сидів у Стамбулі. Один з них і ліг в основу організації козацького лицарства. Інша річ, що досить скоро козацьке товариство почало жити за законами, що їх витворювало саме. Але ж так, власне, й мало статися.
Поки сотні козаків і селян черкаського та канівського старосте будували під наглядом князя Вишневецького дерев'яно-земляну січ із вежами для гармат та казармами для гарнізону, сам князь завів переговори з королем щодо спорудження справжньої кам'яної фортеці. І разом з тим гуртував однодумців, що мали стати офіцерами нового військового формування, якого досі в Україні не було.
Варто відзначити, що король досить уважно прочитав послання Вишневецького, в якому той повідомив, що на Дніпрі, саме поблизу того місця, де мали звичай переправлятися татари, будується замок. Але, похваливши свого підданого: "А що до замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці...", - король зараз-таки, і з усією королівською делікатністю, відкараскався від фортеці на Хортиці: "Та щоб зміцнити той замок людьми і бойовими засобами, як ти писав нам про це, то, без особистого твого приїзду до нас, ми тепер не маємо досить ґрунтовних підстав виконати це".
Інакше кажучи, без твого приїзду виконати твого прохання не можемо, а тебе самого до столиці - не запрошуємо. Ось так. А наші історики й досі дивуються, чого це князь Вишневецький кидався від короля до султана, а від султана, через короля, та аж до царя Московії. Ось вам відповідь: він зміцнює південні кордони, а король йому каже, що як уже сам будуєш, то сам і про людей та озброєння дбай.
Щодо воїнів, то тут особливих проблем не виникало: козаків ставало дедалі більше. Але ж їх на якісь кошти треба утримувати. До того ж потрібні гармати, ядра, порох, рушниці... Нічого цього не давши, король ще й попередив князя, аби пильнував, щоб козаки не чіпали татарських улусів. Тобто уже й трофеїв узяти не дозволяють! Навіщо ж тоді город городити?
До речі, поки зводили фортецю, частина козаків під проводом Д. Вишневецького встигла піти походом проти турків і татар, розбиваючи їхні загони під Іслам-Керменем, Очаковом, і взагалі, де тільки зустрічали. Коли в польській столиці дізналися про ці походи, там зрозуміли, що з'явився новий талановитий полководець. Ім'я Вишневецького опинилося в усіх на вустах. Молоді польські шляхтичі мріяли служити під командуванням Вишневецького, а деякі з них прибували на Запоріжжя, щоб ставати козацькими офіцерами.
Зауважу, що перш ніж вирушати в описаний вище похід, князь гостив у себе московського дяка Ржевського, якого Іван Грозний послав на південь, щоб "роздобути язиків та вивідати про кримського хана". Але дав войовничому дякові для цієї місії якихось триста стрільців. Дізнавшись, що московіти прибули по "язики", козаки від щирого серця сміялися. "Вам потрібні татарські "язики"? Та ми наловимо вам їх, скільки хочете! Гайда краще по фортецях турецьких погуляємо, щоб ви тут без діла не заниділи". І погуляли. Разом з дяком.
А далі сталося те, що й мало статися. Поки король Польщі вишукував причини, щоб не дати Вишневецькому ні солдатів, ні гармат, кримчаки та місцеві турецькі паші познаходили і те, й те, і в травні 1567 року спорядили проти Січі цілу армію. Хан Давлет-Гірей повів її особисто. У польській столиці вдарили на сполох. Зрозуміли, що почалася справжня війна. Одначе допомоги так і не подали, полишивши князя з його козаками сам на сам з усією кримською ордою і турецькими загонами.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дмитро Вишневецький. Князь, засновник запорізької фортеці, гетьман запорізького козацтва.“ на сторінці 1. Приємного читання.
