Юрій Хмельницький, гетьман України.

Козацькі вожді України

Юрій Хмельницький, гетьман України

Молодший син Богдана Хмельницького Юрій (н. 6л. 1641-помер 1685)опинився на гребені політичного життя України немовби й не зі своєї волі. Слава його батька підказувала українським державотворцям, що прізвище юного спадкоємця може стати символом, навколо якого об'єднається нація, і не виникне боротьби за владу. Не спиняло їх навіть те, що на час смерті гетьмана Юрієві минав лише шістнадцять, та видно було, що Юрій Хмельницький не готовий до виконання своєї святої місії. Слабкий фізично, слабкої волі і не аж надто гострого розуму, він у ролі гетьмана не дуже подобався навіть тим, кому справді хотілося, щоб булава припала саме за спадковістю. Військовий досвід його теж був незначним. Щоправда, під наглядом наказного гетьмана І. Золотаренка, він побував у поході на Білу Русь і, на подання свого наставника, навіть дістав відзнаку - Грамоту російського царя. Фактом, хоч і не дуже відомим, є також те, що невдовзі перед смертю гетьман виряджав Юрія в похід і проти поляків - з корпусом Григорія Лісницького.

До речі, з цим походом пов'язане дещо цікаве. Благословляючи корпус у бій, Б. Хмельницький дав Лісницькому - полковникові миргородському - булаву і бунчук. Інакше кажучи, зробив його наказним гетьманом. Коли ж похід скінчився, Хмельницький уже помер, і полковник відмовився оддавати клейноди - сподівався вручити їх І. Виговському і допомогти йому запосісти гетьманство.

Хроністи кажуть, що гетьман Хмельницький не мав твердого наміру передавати владу своєму синові Юрію, оскільки добре бачив, що це не найкраща кандидатура. Та все ж піддався на намову найближчого оточення, маючи на увазі, що регентом при ньому буде досвідчений у справах політичних генеральний писар Іван Виговський.

Одначе Виговський не збирався ділити владу з Юрієм і швиденько подбав про те, щоб юного гетьмана спровадили на навчання до Київської духовної академії, нехай, мовляв, набирається розуму, а сам скликав раду, на якій гетьманом обрали його. Тобто, по суті, вчинив двірцевий переворот.

Декому з полковників та інших офіцерів це не сподобалося. Зокрема, М. Пушкарю й кошовому отаманові Я. Бара-башу.

Після тривалих і складних політичних інтриг, супротивникам І. Виговського пощастило скликати в селі Германівці свою "Чорну Раду". На ній Виговського позбавили звання гетьмана. Чималу роль у цьому відіграв і сам Юрій Хмельницький. Відомо, що він послав на Раду свого особистого представника, служника й ад'ютанта Івана Брюховецького. Той виклав звинувачення, що їх проти Виговського висунув Ю" Хмельницький. Одне з них було дуже серйозним: ніби булаву у молодого Хмельницького відібрано підступом. Отже, 9 жовтня 1659 року, на Раді, що відбулася в Переяславі, гетьманом знову обрали Ю. Хмельницького.

Цікаво, що особливо завзято обставав за це полковник Іван Сірко, який мав під своєю командою чималий загін козаків, і там, де не допомагали його слово та авторитет, діяв силою. Зокрема, силою примусив Виговського зректися гетьманства. На тій таки Раді, в присутності російських воєвод, Ю, Хмельницький склав присягу російському цареві.

Завваживши, що його підтримує значна військова сила, Ю. Хмельницький напав на Чигирин, сподіваючись захопити в ньому Виговського. Але той був надто досвідченим політиком, щоб так легко потрапити комусь до рук. Він разом з братом Данилом заздалегідь виїхав з міста. А Ю. Хмельницький тим часом подбав, щоб вірний йому І. Брюховецький став кошовим отаманом на Січі. Згодом вони зібрали досить велике військо, яке під проводом І. Сірка націлили проти татар і турків. Отже, як бачимо, супротивники явно недооцінили рішучості нового гетьмана. Та далі йому доля не сприяла.

Що ж відбувалося?

В Україну привів свої полки російський воєвода Б. Шереметєв. Закликавши на допомогу молодого Хмельницького, він вирішив дати бій полякам і татарам. От лишень гетьман на зустріч запізнився, а сам воєвода виявився нікудишнім полководцем: першу ж битву під містом Чудновим (нині Житомирська обл.) програв дощенту. Розгромивши його, поляки оточили незначне військо гетьмана, примусили його здатися і визнати умови Гадяцької угоди. Він визнав. Але ж це означало зрадити присягу, яку він складав російському цареві. Зради присяги, як відомо, росіяни ніколи й нікому не дарують. Тож у 1660 року в місті Козельці зібралася Рада, яка, засудивши відступництво Хмельницького, обрала гетьманом полковника переяславського Якима Сомка. Щоправда, поки що - тільки наказним.

Однак поява на політичному небосхилі Сомка та його боротьба за булаву з іншими претендентами, ну хоч би й із І. Брюховецьким, то вже інша історія. А нас цікавить доля Юрія Хмельницького. Як він поводиться у цей час? Досить войовничо. Рада кількох правобережних полків проголошує його гетьманом Правобережної України, що була підконтрольною полякам, і починаються цікаві речі. Хмельницький збирає досить боєздатне військо, прилучає до нього загони поляків і татар і, проголосивши себе ворогом московського царя, розпочинає бойові дії проти російських військ та військ гетьмана Сомка. І слід віддати йому належне. В кількох досить великих битвах - під Переяславом, Каневом, Бужином, Криловим - він перемагає об'єднану армію своїх супротивників, замінює адміністрацію "визволених" районів і веде активну політику, спрямовану на створення єдиної Української держави під булавою єдиного гетьмана та під протекторатом Польщі.

Ясно, що для остаточного здійснення такої політики треба було мати міцні нерви, холодну голову і лицарське завзяття. Усього цього Юрієві Хмельницькому потрібною мірою бракувало. Тож і підданих своїх, і поляків, одне слово, всіх - і спільників і ворогів - він просто вразив: ні з сього, ні з того передав гетьманську владу полковникові Павлу Тетері. Задля чого він це зробив? Відповідь нібито дуже проста: надумався постригтись у ченці. І таки постригся. В Києві. Прийняв чернече ім'я Гедеона. Але що коїлося при цьому в його душі?

Якийсь час полковник Тетеря був лише за наказного гетьмана. Та довго цим не тішився. Скликавши раду в Чигирині, зумів домогтися більшого: його обрали гетьманом тієї частини нашої держави, що лежала по правий бік Дніпра. Відтоді й постало: гетьманство правобережне і гетьманство лівобережне. На території першого вільно почували себе поляки, на теренах другого дедалі більшу силу забирали росіяни. Лише землі Війська Запорозького не підлягали іноземному пануванню, і це, власне, й можна було звати Україною. На жаль, і тут єдності та одностайності, потрібної для утвердження державності, не було...

Деякі історики, зокрема Яворницький, вважають, що на рішення Ю. Хмельницького постригтися в ченці неабияк уплинув брутальний погрозливий лист тодішнього кошового отамана (вони мінялися в ті часи на Січі з блискавичною швидкістю) Івана Іваненка-Величка, який рішуче зажадав від гетьмана зректися булави. Одначе не можна забувати й того, що перед цією вимогою була ще й нищівна поразка, якої Ю. Хмельницький зазнав од лівобережного гетьмана Якима Сомка. Битва між ними сталася під Чигирином 1661 року. В ній полягло близько десяти тисяч прихильників Хмельницького. Та найстрашніше крилось не у втратах, - з ними козаки ще могли якось примиритися, - а в тому, що під час битви, як і під час попередніх операцій, Юрій Хмельницький не показав ні особистої хоробрості, ні воєначальницької мужності. Одне слово, причин зречення булави було кілька. І дуже серйозних. Тим-то на Раді в Корсуні Ю. Хмельницький визнав за потрібне віддати булаву Павлові Тетері, чоловікові своєї сестри Степаниди.

Здавалося б, усе: політична кар'єра Юрія Хмельницького добігла кінця. Одначе супротивники його надто рано дозволили собі списати Юрася Хмельниченка, як називали його між собою козаки, з рахунків. Він знову виринув. Цілком несподівано. В червні 1678 року до Чигирина, "столиці Богдана Хмельницького", підійшла велика орда, в обозі якої перебували Юрій Хмельницький та один з міністрів турецького султана. Розпорошивши військо гетьмана Самойловича, татари вдерлися до міста і, недовго думаючи, ще раз подарували Україні гетьмана Ю. Хмельницького. Втім, за столицю собі Юрій обрав не Чигирин, де на нього завжди чатувала небезпека з того боку Дніпра, а містечко Немирів на Вінниччині. А ще українці довідалися, що насправді Ю. Хмельницький - не просто собі гетьман Правобережної України, а, як він підписувався, "Гедеон Георгій-Венжик Хмельницький, князь сарматський і гетьман запорозький*. Звичайно, цей титул можна було сприймати і з гумором, до чого, зрештою, вдавалися й історики. Але можна й поміркувати над ним. Не такий він уже й безпідставний. В імені "Венжик" Юрій натякав на покревенство з давнім гетьманом Венжиком Хмельницьким. Величаючи себе "князем сарматським", підкреслював свій праслов'янській родовід. А титул "гетьмана запорозького" давав йому щасливу нагоду уникати слів "Правобережної України". Зрештою, сам титул, попри всю складність і незрозумілість для козаків та селян, йому ще могли б подарувати. Не дарували іншого: не довіряючи козакам, він опирався здебільшого на загони турків і татар, які поводилися в Україні, як і завжди поводяться завойовники.

Втім, сам Юрій Хмельницький теж чинив не краще. Відчуваючи, що народ не любить і навіть ненавидить його, гетьман платив народові тим самим та ще й з надлишком. Катування, страти, дивацькі податки, що він запроваджував на підвладній собі території, навіть турків спонукали замислитись: чи не мають вони справи з людиною не сповна розуму?

Точних відомостей щодо того, де та як Юрій Хмельницький загинув чи помер своєю смертю, нема. За одними даними, турки вивезли його до Стамбула і стратили. За іншими - ніхто його в Стамбулі не страчував, а він визнав іслам і помер там через кілька років від власних хвороб. Ще одну поважну версію потрактовано в "Історії русів", в якій мовиться "...Наказний гетьман Дорошенко, що прагнув, як і багато інших, справжнього собі гетьманства, схопивши Хмельницького, віддав ханові кримському, який заслав його до Білгорода, і звідтіль узято його до Царгорода й ув'язнено в Едикулі, або в Семібаштовому замку, де утримувало чотирнадцять років, після чого заслано на один грецький острів, де він і помер паламарем у грецькому монастирі".

Нарешті, існує версія, що до Стамбула його не довезли. "Зробившись гетьманом, - викладає іншу версію М. Аркас, - Юрась звелів, щоб усякий, хто жениться, платив йому за те мито. Одного разу мав оженитись син дуже заможного турецького підрядчика, жида Оруна, котрого добре знали всі турецькі власті, він і не думав, що мусить теж питатись дозволу гетьмана. Коли почув про той непослух Xмельниченко, то вскочив в будинок і, заставши тільки жінку Оруна, звелів з неї живої здерти шкіру. Орун кинувся жалітись паші. Хмельниченка судили у Кам'янці, і суд присудив: задушити його вірьовкою і кинути у річку".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Юрій Хмельницький, гетьман України.“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Відчуття вічності. Вступне слово.

  • Книга перша. Лицарі дикого поля.

  • Костянтин Острозький. Князь, великий гетьман литовський, гетьман українського козацтва.

  • Михайло Глинський. Князь, керівник антилитовського повстання.

  • Предслав Лянцкоронський. Гетьман українського козацтва.

  • Остафій Дашкевич. Гетьман, один з фундаторів українського козацтва.

  • Дмитро Вишневецький. Князь, засновник запорізької фортеці, гетьман запорізького козацтва.

  • Остафій Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.

  • Венжик Хмельницький. Гетьман українського козацтва

  • Михайло Вишневецький. Князь, гетьман українського козацтва

  • Іван Свирговський. Гетьман українського козацтва.

  • Богдан Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.

  • Павлюк. Кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Нечай. Військовий осавул, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Іван Підкова. Гетьман українського козацтва, Великий князь (господар) Молдови

  • Яків Шах. Кошовий отаман, гетьман українського козацтва.

  • Ян Оришевський. Гетьман реєстрового козацтва

  • Самійло Зборовський. Гетьман українського козацтва.

  • Богдан Микошинський. Гетьман запорізького козацтва.

  • Михайло Ружинський. Князь, гетьман запорізького козацтва.

  • Гаврило Полуботок. Кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Василь-Костянтин Острозький. Князь, полководець, громадський діяч.

  • ЗАХАР КУЛАГА, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Лук'ян Чорнинський. Гетьман запорізького козацтва.

  • Северин Наливайко. Гетьман українського козацтва, гетьман повстанської армії.

  • Григорій Лобода. Кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва, гетьман повстанської армії.

  • МАТВІЙ САУЛА, полковник, наказний кошовий отаман, гетьман повстанської армії.

  • Стефан Кремпський, полковник запорізького козацтва, гетьман повстанського війська.

  • Каспар Підвисоцький. Полковник, кошовий отаман.

  • Кирик Ружинський, князь, гетьман запорізького козацтва, командир польсько-українських ополченців.

  • Христоф Нечковський. Гетьман реєстрового козацтва.

  • Гнат Василевич. Гетьман запорізького козацтва.

  • Семен Скалозуб. Гетьман реєстрового козацтва.

  • Самійло кішка, гетьман запорізького козацтва.

  • Гаврило Крутневич, гетьман українського козацтва.

  • Іван Куцкович, гетьман запорізького козацтва.

  • Іван Косий, гетьман запорізького козацтва.

  • Кернозинський, полковник війська запорізького.

  • Михайло Найманович, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Григорій Тискиневич, гетьман запорізького козацтва.

  • Петро Сагайдачний, кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.

  • Петро Одинець, кошовий отаман низових козаків, український дипломат.

  • Дмитро Барабаш, гетьман запорізького козацтва.

  • Петро Жицький, наказний гетьман козацького війська.

  • Яцко Бородавка, гетьман запорізького козацтва.

  • Оліфер Голуб, гетьман реєстрового козацтва.

  • Олексій Шафран, полковник, отаман запорізьких і донських козаків.

  • Марко Жмайло, гетьман запорізького козацтва.

  • Михайло Дорошенко, гетьман запорізького козацтва.

  • Андрій Діденко, гетьман реєстрового козацтва.

  • ТАРАС ТРЯСИЛО, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.

  • Тиміш Орендаренко, гетьман реєстрового козацтва.

  • Андрій Гаврилович, гетьман нереєстрових козаків.

  • Григорій Чорний, гетьман запорізького козацтва.

  • Левко Іванович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Семен Перев'язка, гетьман реєстрового козацтва.

  • Іван Сулима, гетьман запорізького козацтва.

  • Василь Томиленко, гетьман реєстрового козацтва.

  • Сава Кононович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Павло Павлюк, гетьман українського козацтва, командувач повстанської армії.

  • Михайло Татаринов, полковник, командир експедиційного козацького корпусу.

  • Ілляш Караїмович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Яків Остряниця, гетьман нереєстрового козацтва, командувач повстанської армії.

  • Дмитро Гуня, кошовий отаман, гетьман повстанського війська.

  • Карпо Скидан, полковник нереєстрових козаків, командир повстанських загонів.

  • Павло Носковський, полковник, головнокомандувач козацького війська в Австрійській імперії.

  • КАРПО ПІВТОРАКОЖУХА, полковий осавул, гетьман повстанської армії.

  • Максим Гулак, гетьман повстанської армії.

  • Іван Барабаш, наказний гетьман реєстрового козацтва.

  • Книга Друга. Клейноди козацької слави.

  • Іван Виговський, генеральний писар, гетьман України.

  • Максим Кривоніс, полковник черкаський, перший полковник визвольної армії.

  • Іван Богун, полковник вінницький, наказний гетьман визвольної армії.

  • Филон Джалалія, полковник прилуцький, полковник кропивнянський, дипломат, наказний гетьман визвольної армії.

  • Тиміш Хмельницький, полковник, командир корпусу визвольної армії.

  • Матвій Гладкий, полковник миргородський, полковник Визвольної армії, керівник антипольського повстання.

  • Мартин Небаба, полковник чернігівський, полковник Визвольної армії.

  • Станіслав Морозенко, полковник реєстрового козацтва, полковник корсунський, командир корпусу визвольної армії.

  • Іван Золотаренко, полковник ніжинський, наказний гетьман визвольної армії.

  • Филон Гаркуша, полковник Визвольної армії, командир окремого повстанського корпусу.

  • Кіндрат Бурляй, полковник гадяцький, наказний гетьман визвольної армії.

  • Максим Нестеренко, полковник корсунськй, полковник Визвольної армії.

  • Степан Пободайло, полковник, командир окремого корпусу Визвольної армії, наказний гетьман Лівобережної України.

  • Яків Томило, наказний гетьман Визвольної армії.

  • ЛАВРІН КАПУСТА, полковник гадяцький, суботівський городовий отаман.

  • Федір Лютай, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Данило Нечай, полковник брацлавський, полковник Визвольної армії.

  • Семен Височан, керівник козацько-селянського повстання на Галичині, полковник війська підгірського, полковник Визвольної армії, полковник Лисянський.

  • Худолій, гетьман повстанців, гетьман України.

  • Іван Ганжа, полковник Уманський, полковник Визвольної армії.

  • Йосип Глух, полковник уманський, командир корпусу Визвольної армії.

  • Іван Сірко, полковник Визвольної армії, полковник кальницький, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Іван Стягайло, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Іван Нечай, полковник Визвольної армії, полковник білоруський, відомий дипломат.

  • Юрій Хмельницький, гетьман України.
  • Григорій Лісницький, полковник Миргородський, наказний гетьман України.

  • Іван Ковалевський, дипломат, генеральний осавул визвольної армії.